Твори (Дніпрова Чайка, 1919–1920)/1/Шпаки
Чудовий та пишний вирій!
А серце шпачине усе мимоволі тягне на північ. Обридли сі калами, стрункі кипариси, рясні апельсини, цитрини, обридло пекучеє сонце та жовті піски, пираміди шпичасті, обрид навіть Нил доброчинний, тай синє безкрає роскішнеє море…
За морем далеким, за Чорним, в вохкій прохолоді синіють ліси та гайочки, балки простяглися смужками по рівних зелених степах, рябіють картаті, смугастії ниви, і села втопають у пишних садках.
Обридли сі кактуси, мертві страшидла, сі вічнозеленії пальми!
Чорнобиль та м'ята, барвінок та рута, калина, верба над водою, вишневий садок над ставочком, солом'яні стріхи та чорна пухкая рілля — все сниться щоночі шпакові… А сонце ще дужче пече! А з рідної півночи вітер поганий зовсім перестав подихати. — Не видержить серце пташине! Зібрався гурток і полинув, зачувши прикмети весни в Україні коханій.
Линуть, спішать-поспішають!
Уже недалечко, вже море позаду… степи розляглися, — зеленії вруна шовкові… сніг де-не-де лиш біліє, водиця шемріє-говорить і будить оспалую землю…
Скінчилася путь.
Подорожні розбились на зграї і кожна до рідних осель полетіла.Посіли на гіллях, ще голих, шпаки і весело вітання весні молодій залунало повсюди.
Люди радіють, травиця зелена сміється до сонця, а гива, набравшися духу, вся враз розцвілася, ліщина її доганяє, в котиках срібних рясніє верба, бузина і собі наливає свої кострубаті бруньки.
Голосить-радіє пташача громада!
Лиш круки дзюбаті та сиві діди не радіють, віщують недобре та гудять весну-скороспілку.
— Гей-гей-ге-ге-ге-ей! — заводить шпачок, мов орач біля плуга, ірже мов лошатко, пищить мов малі гусенята, регоче та плеще крильцями.
Радіють і бавляться діти під весняний той спів.
А чорнії ґави та круки усе походжають поважно, на захід чорвоний чогось поглядають та крячуть зловрого.
Налинув із півночі вітер, замовкли струмки балакучі, зчорніла зелена травиця, сховались кузки червоненьки. Насунула сивая хмара і сніг наче з торби посипав.
Всю ніч лютувала негода, всю ніч розганяла співучих весняних гостей: з кубелець, із стріх та шпачкарень загнала у шпари тісні, на горіща, в хлівці, повітки. І трусючись, мокрі, холодні, голодні, чекають шпаки спасенного ранку.
І ранок настав.
На високе чистеє небо бризнула ясно-рожева зірниця, випливло сонце за нею, випливло біле, холодне. Обіч сердитого сонця, неначе сторожа грізна, устали злотисті стовпи.
Струснув бородою мороз, пішов по землі — кувати-кріпити мости крижані.
А бідні пташки посідали на шлях і голосно щиро красу вихваляли, лиш сонця благали, щоб глянуло тепло-привітно на рідний окривджений край.Даремне!
Мороз усе дужчав, а сонце ще вище підбилось, а ласки проте не дало.
Земля скам'яніла, ріка заніміла…
По гіллях обмерзлих скакали шпаки та все щебетали…
Сонце сховалось за хмару. Сніг з неї густо посипав, мочить шпачинії крила, очі ясні засипає, голі ніжки холодить, вкрив і шляхи, і двори, і нічим шпакам підживитись. Голодні-холодні стрибають вони та щебечуть.
А сніг усе пада та пада…
Гусак подивився й регоче.
Качки закахикали разом глузливо.
Индик наче німець кругом похожає, надувся і хоче промову до жевжиків бідних почати та круглого слова ніяк не знайде і від злости шаріє й синіє. Кругом цвірінчать горобці-сміхуни, сорока скрегоче нову побрехеньку, пава підсіла й образливо ганьбить, що рано занадто вернулись у рідну в кайданах закуту країну.
Повні надії та віри, повні кохання до рідного краю, тремтючим од холоду співом про весну шпаки сповіщають…
А сніг усе пада, все пада…