Твори (Дніпрова Чайка, 1919–1920)/1/Хвиля
Цілісенький день залицялося сонце до хвилі морської, та не подається красуня лукава: Тільки що сонце багате золотом щиро осипле її, — зараз і зникне, пірне в глибину, винесе перлів, вквічається ними і гордо несеться, сміється, од сонця дари не приймає: „Я кращі, сама, каже, маю!“ Даремне ввесь день закликало закохане сонечко до бережку хвилю — з піском гаряченьким погратись, об камінь старий поплескатись, — не слухалась хвиля прудка і далі тікала у море. Втомилося сонце, розсердилось, з сорому все зчервоніло, кинуло погляд сердитий в останнє на хвилю і сховалось за пишну рожеву завісу. А хвиля всміхалась весела, рум'яна в танку подружок молодих; всі вкупі до берегу йшли спочивати: віночки перлисті зняли, повбірались в одежу буденную на ніч і тихо балакали йдучи.
Аж ось, щось зробилося хвилі — красуні: уся затремтіла, назад подалася, головку схилила на плечі сестриць-подружок. „Сестрице, чого ти? чого?“ запитали вони клопотливо. І знов підвелася високо вродливая хвиля, закинула гордо голівку і глянула сміливо в вічі тому, хто так їй спокій стурбував. А він ввесь блідий од кохання, палко вдивлявся з високого неба у темнеє море. Не здержала погляду хвиля його: уся затремтіла тим світом кохання й схилила голівку свою соромливо.
— Чого ж, ти? чого? — запитали збентежені сестри; зітхнула лиш важко високими грудьми, всміхнулась вона — догадалися менчії сестри, ласкаво й радісно стали вбірати молоду до вінця.
Вдяглася в шовкові зеленії шати, перлистим вінком уквічалась, а милий усю її сріблом осипав і шлях золотий простелив їй по темному морю.
Іде вона, йде, все бистріше — хутчіше, все важче — палкіще зітхають високі її груди, і радісні сльози спадають на вид, і очі блещать од кохання. А милий покинув зірок — світилок, покинув боярина — хмару, спішить — поспішає назустріч коханці, схилився над самеє море і манить її. Оступилися хвилі-дружки, і одна лиш вона піднялася, а місяць облив її сяйвом, у серце їй навіть заглянув, блискучими всю поцілунками вкрив і тихо повів за собою. І хвиля співала, і хвиля зітхала од щастя, не бачила краю веселому раю. Дружки ж темноризі оддалю цікаво і несміливо йшли.
Не вечір, не два нетерпляче коханці чекали, поки те заздрісне сонце засне, і веселі — щасливі мерщій поспішали на любу розмову: з-за гір ясний місяць, а хвиля з морського глибокого дна…
Не день і не тиждень закохана хвиля гуляє, співає, од щасти осліпла, не бачить, що милий уже не такий, як колись. Пізніше й пізніше виходить на небо високий та заспаний, наче з похмілля і дивиться чудно так — криво. А хвиля нічого не знає, співає, його дожидає до самої глупої ночі, вдягається пишно в грезет золотий та в білу перлистую піну. — Даремно. — Не хоче дивитися милий на пишну красу! І меркнуть грезетові шати, і піна перлиста збігає з чола, а хвиля все ходе, зітхає та погляду його шукає. І став одвертатись місяць од милої, — стане собі над горою і що він там робить, не знає покинута хвиля, хоч дивиться пильно, — гукає — даремне! І стала питати ревнивая хвиля, — чого він од неї тікає, кого за горою шукає, чого він аж схуд і поблід і не дивиться в вічі, — так місяць всміхнеться та скосу погляне та й піде, скривившись, за гору, а ні, так загорнеться в темнії хмари. Раз колись хвиля спіткала його (море заснуло було, і хвиля собі задрімала під каменем), — місяць тоді крадькома з-за чорної хмари виставив срібнії роги, — когось виглядав. Порвалася в гору з питанням ревнивим розгнівана хвиля, а він і не глянув — пішов собі просто до скелі. Погналася хвиля за ним, а місяць над скелею став, моргнув на коханку лукаво, сказав їй; „Бувай!“ і сховався за скелю високу.
Розгнівалась хвиля ревнива: одбігла назад, розігналась і кинулась просто на скелю, розлучницю злую.
Розбилась краса водяная об камінь суворий, німий: віночок порвався, упав і розсипавсь, блескучії шати померкли, зім'ялись, слізьми залилась, заридала нещасна, і з жалем назад повернула у море! Ласкаво горнули її сестрички і рибки її розважали даремне! Сумна, все сумна похожає, то зрадника люто кляне, то поглядом його шукає. Питалася в вітра, а той, ненависний, тільки свище, — питала в зірок, а вони лиш моргають на неї, а його немає — немає. Десь зовсім подався і зник він з високого неба.
Темна похмура важкою ходою блукає по морю вагітная хвиля, прийшла до каміння, вдарилась, впала на його і б'ється, і стогне, і плаче.... Вже треті півні проспівали, вже віз покотивсь на край неба, як хвиля дочку на каміннях знайшла і „Мрія“ її нарекла.
Легенька, як піна, як місяшний промінь ясна, як хвиля прудка, жартовлива вийшла з обіймів матусі на берег плисковатий Мрія, а мати злегенька плескала горнула дитину кохану, прибоєм гойдала та нишком навчала: „Лети, мою доню, лети над землею й водою, як вітер ти вільна, немає тобі перепону, лети і шукай того зрадника — батька ясного твого. Чаруй всіх красою, відраду давай нещасливим, щасливих же трохи дратуй, жартуй з ними, тільки злегенька, гляди — не знущайся. Де зрадника, доню, якого побачиш — помстися за скривджених, доню: мерщій замани до мене в обійми тяжкії, і всім їм щиро оддячу за кривду, якої навчились вони у свого різноликого місяця — пана. А його, а його найбільше шукай, моя доню, а знайдеш — на суд закликай“. І Мрія простилася з ненькою. Тихо на крильцях туманних угору звилася і скрізь понеслася над світом. Того причарує і тугу розважить, а другого сном налякає страшним і бавиться мрія жартлива. Літала, літала по світу і чує: зірки гомонять, що скоро вже вернеться в темну небесну країну місяць ясний. Згадала дочка про скривджену матір, і вчулося їй, як стогне безщасна, прикута до дна. Зібрала всю злість, закуталась Мрія у темний, холодний туман і летить вже назустріч батькові злому, що в хмарі довго чогось забаривсь, чепуриться. Зорі аж нижуть очима повітря, моргають, тремтять — коханця свого дожидають, а вітер замовк — дожидає приказу, коли одхилити завісу. Стоїть дожидається Мрія. І ось розділилась завіса хмарна — молодий та блискучий, ласкавий та радісний він показався… Вклонились зірки, дрібніші сховались, як слуги пред паном, а більші остались, вітають і любу розмову ведуть. Глянув направо, уліво по небові місяць, як добрий хазяїн („який же він зрадник? який він лукавий, що мати казала?“ думає Мрія), зирнув він униз, де Мрія у сивий туман угорнулась, зирнув, усміхнувся ласкаво дочці своїй любій: веселкою сивий туман засіяв, заблищав наче срібний — і злоба у Мрії пропала, забула вона свою неньку: без руху в нестямі, дивилась — дивилась на милого батька і всі, хто любив її досі, усі задивилися з нею укупі на місяць....
І місяць почав наближатись до доньки; гнав розганяв тумани, розсовував хмари йому буйний вітер покірний — його челядинець, а зорі йшли чередою за ним. Тремтіла од радощів Мрія: „Не можу, не можу я вірити неньці! Люблю свого милого батька“, шептала. А вітер управивсь на небі, спустився, пішов спочивати в долину та йдучи проз море, штовхнув по-під боки дрімаючу хвилю. Кинулась хвиля, завила, заплакала ревно сльозами гіркими. І вітер злякавшись, помчався од моря та над землею летючи нишком доніс і до Мрії плач її рідної неньки. — Зникла, сльозою — росою впала на землю ніжная Мрія, і місяць здивовано скрізь оглядався, де ділось дитя його миле. А мати даремне лютує і плаче й благає, щоб швидче вернулась дочка, щоб помститись дала їй у волю. А Мрія блукає ввесь день по печерях, по нетрях, по лісу густому, в руїнах забутих, або між каміння над морем сховає задумане личко своє, і чекає лиш ночі. Вечір настане — знов піднімається Мрія угору і хоче у батька спитати, на віщо він матір ізрадив; та тільки що гляне з докором на тую красу — задивиться мовчки, уся заніміє, не вчує, як ніч та прожине, а ранок настане, — сльозою — росою розсиплеться Мрія, згадавши про матір, що дурно чекає її, в нетерплячці плеще об беріг, то плаче, то стогне, то лащиться — кличе її, грізно кляне — проклинає…