Твори
Кн. I

Дніпрова Чайка
Снище
Київ: Видавниче товариство «Дзвін», 1919
Снище.
 

 
„Буває сон, буває й снище! Сон — то
пусте, розвіється од сонця, а снище — річ
тяжка, то віще щось“.
З мудрости старосвітських людей.

Сон мені дивний приснився: крила у мене зросли — дужі, широкії крила.

В небо високе збіралась летіти, силу свою попитати, вільної волі зазнати, з розуму й волі вінець утворити — найкращого людського щастя вінець.

Та в тую-ж хвилину, коли переповнилось вщерть моє серце могутним отим предчуттям, — враз щось страшне, невідоме на його злягло, придавило, неначе морозом скувало.

Летіти! летіти! тікати мерщій од важкої мари! у мене-ж бо крила, могутнії, бистрії крила!

Силкуюся їх розгорнути… розпростую… стріпую… міцно махаю — із крил підіймається густою хмарою міль…

Даремне махаю я крилами: пірря летить, обголяються, падають крила, міль же беззвучно тріпоче — тріпоче своїми крильцями, мигтить мені в очі глузливо.

Я скрикнути хочу — страшенно, розпачливо, грізно, щоб криком весь світ розбудити і тую мару залякати, — з горла мого не виходить і жадного звука.

Я в роспачі горло своє роздираю, я бачити хочу, де голос мій дівся — і там, замісць струн голосних, намацую щось невідоме: біле, м'яке та глухе, наче вовна.

Закладую руки у виразку глибше, щоб разом і серце достати та — враз прокидаюсь.

Так! Богові дяка, то був тільки сон! Той сон навісний ростає, наче піна… а що-ж на душі оттак важко?

Померкла за вікнами місяшна ніч, кругом роспливлися і стеля, і стіни, знайоме життя провалилось кудись, з німого страшного провалля дихає холодом мертвим питання: для чого жилось?…

Силкуюся знову заснути, мару ту страшну надурити… ні, годі! дарма! До повної пам'яти тільки дохожу, і бачу, що дійсність ще важча од сону і навіть не знаєш, чи матимеш змогу подякувать в тую хвилину, коли неминучая смерть тебе збудить од снища земного життя.