Тарас Бульба (1937)/VII
| ◀ VI | Тарас Бульба VII |
VIII ▶ |
|
Галас і метушня стояли у запорізькому таборі. Спершу ніхто не міг дати правдивої відповіді, як сталося, що військо пройшло до міста. Потім уже виявилось, що весь Переяславський курінь, розташований перед боковою брамою, був п'яний як дим; отож нічого нема дивного, що половину було перебито, а другу пов'язано ще перше, ніж усі могли довідатись, в чім річ. Поки ближчі курені, збуджені галасом, встигли схопитися за зброю, військо вже входило в браму, і останні ряди відстрілювалися від сонних і напіввихмелілих запорожців, що безладно кинулися на них.
Кошовий дав наказ зібратися всім, і коли всі стали в коло й затихли, поздіймавши шапки, він сказав: — Так ось що, панове браття, сталося цієї ночі; ось до чого довів хміль! ось яку наругу вчинив нам ворог! У вас, видно, вже такий звичай: коли дозволиш подвоїти порцію, то ви ладні так насмоктатися, що ворог христового воїнства не тільки скине з вас шаровари, а й межи очі вам начхає, то ви того не почуєте.
Козаки всі стояли, похиливши голови, знаючи провину; тільки незамайківський курінний отаман Кукубенко обізвався: — Стривай, батьку! — сказав він: — хоч воно й не закон, щоб перечити щось, коли говорить кошовий перед лицем усього війська, та діло не так було, то треба сказати. Ти не зовсім по правді докір дав. Козаки були б винні й смерті гідні, коли б напилися у поході, на війні, на трудній, тяжкій роботі; алеж ми сиділи без діла, маячіли марно перед містом. Ні посту, ні іншого християнського повздержання не було: як же може статися, щоб на безділлі та не напився чоловік? Гріха тут нема. А ми от краще покажемо їм, як то нападати на безвинних людей. Перше били добре, а вже тепер поб'ємо так, що й п'ят не понесуть додому.
Мова курінного отамана сподобалася козакам. Вони підвели вже зовсім похилені голови, і багато хто схвально кивнув головою, промовивши: — Добре сказав Кукубенко! — А Тарас Бульба, який стояв недалеко від кошового, мовив: — А що, кошовий, мабуть, Кукубенко правду сказав! Що ти скажеш на це?
— А що скажу? блажен і батько, що породив такого сина: ще не велика мудрість сказати докірливе слово, але більша мудрість сказати таке слово, яке, не поглумившись над бідою чоловіка, підбадьорило б його, додало б духу йому, як остроги додають духу коневі після водопою. Я сам хотів вам сказати потім розважливе слово, та Кукубенко догадався перше.
— Добре сказав і кошовий! — озвалося в лавах запорожців. — Добре слово! — повторили інші. І найсивіші, що стояли, як сиві голуби, і ті кивнули головою і, моргнувши сивим усом, тихо мовили: — Добре сказане слово!— Слухайте ж, панове! — говорив далі кошовий: — брати фортецю, видиратися й підкопувати, як роблять іноземні німецькі майстрі, — хай їм враг прикинеться! і негоже і не козацьке діло. А як видно з того, що є, то ворог увійшов до міста не з великим запасом: возів щось небагато було з ним; народ у місті голодний тож усе поїсть одним духом, та й коням сіна… вже я не знаю, хіба з неба кине їм на вила який їхній святий… тільки ж про це ще бог знає; а ксьондзи їхні на самі слова митці. Чи за тим, чи за іншим, а вже вони вийдуть з міста. Поділяйся ж на три гурти і ставай на три дороги перед трьома брамами. Перед головною брамою п'ять куренів, перед іншими по три курені. Дядьківський та Корсунський курінь на засідку! Полковник Тарас з полком на засідку! Титарівській і Тимошівський курінь на запас з правого боку обозу! Щербинівський та Стебликівський верхній — з лівого боку! Та виходьте з лави, молодці, котрі на слово гостріші, зачіпати ворога. У ляха вдача пустоголова, лайки не стерпить, і, може, сьогодні ще усі вони вийдуть з брам. Курінні отамани, переглянь кожен курінь свій: у кого недостача, додай останками Переяславського. Переглянь усе знов! Дати на похмілля всім по чарці і по хлібині на козака! Тільки, мабуть, кожен іще вчорашнім ситий, бо, ніде правди діти, понаїдалися всі так, що дивуюсь, як уночі ніхто не луснув. Та ось ще один наказ: коли хто- небудь, шинкар-жид, продасть козакові хоч один кухоль сивухи, то я приб'ю йому на самісінький лоб свиняче вухо, собаці, і повішу догори ногами! До праці ж, братці! До праці!
Так порядкував кошовий, і всі вклонилися йому в пояс і, не надіваючи шапок, рушили по своїх возах і таборах і, коли вже зовсім далеко відійшли, тоді тільки понадівали шапки. Всі почали лаштуватися: пробували шаблі й палаші, насипали пороху з мішків у порохівниці, відкочували і становили вози і вибирали коней.
Ідучи до свого полку, Тарас думав і придумати не міг, куди б подівся Андрій; чи полонили його разом з іншими і зв'язали сонного; тільки ні, не такий Андрій, щоб дався живим у полон.
Між побитими козаками теж не було його видно. Замислився тяжко Тарас і йшов перед полком, не чуючи, що його давно кликав хтось на ім'я. — Кому треба мене? — сказав він, нарешті, прочумавшись. Перед ним стояв єврей Янкель.
— Пане полковнику, пане полковнику! — говорив єврей і хапливим і переривчастим голосом, немов би хотів оповістити про діло не зовсім пусте: — я був у місті, пане полковнику!
Тарас глянув на єврея і здивувався тому, що той уже встиг побувати в місті. — Який же враг тебе заніс туди?
— Я зараз розкажу, — сказав Янкель: — тільки я почув на світанку галас, і козаки почали стріляти, ухопив я кафтан і, не надіваючи його, побіг туди бігом, дорогою вже надів його у рукави, бо хотів швидше довідатись, чого галас, чому козаки на самому світанку стали стріляти. Я взяв і прибіг аж до міської брами якраз тоді, коли останнє військо входило до міста. Дивлюся, попереду пан хорунжий Галяндовіч. Він чоловік мені знайомий: ще з позаторік заборгував сто червінців; я за ним, начебто, щоб виправити з нього борг, і ввійшов разом з ними до міста.
— Як же ти: увійшов до міста та ще й борг хотів виправити! — сказав Бульба: — і не звелів він тебе тут таки повісити, як собаку?— А їй-богу, хотів повісити, — відповів єврей: — вже було його слуги зовсім схопили мене і накинули мотуз на шию, та я став благати пана, сказав, що підожду борг, скільки пан хоче, і пообіцяв позичити ще, як тільки допоможе мені позбирати борги з інших рицарів; бо в пана хорунжого, я все скажу панові, нема й одного червінця в кишені, хоч у нього є й хутори, і садиби, і чотири замки, і степової землі аж до Шклова, а грошей у нього, як у козака, нічогісінько нема. І тепер, коли б не озброїли його брацлавські євреї, ні в чім було б йому й на війну виїхати. Він того й на сеймі не був…
— Що ж ти робив у місті? бачив наших?
— Як же, наших там багато: Іцко, Рахум, Самуйло, Хайвалох, єврей-орендар…
— Та пропади вони пропадом, собаки! — гукнув, розсердившись, Тарас: — що ти мені тичеш своє жидівське плем'я! Я тебе питаю про наших запорожців.
— Наших запорожців не бачив; а бачив одного пана Андрія.
— Андрія бачив? — скрикнув Бульба: — що ж ти, де бачив його? у льоху, в ямі? збезчещений? зв'язаний?
— Хто ж би смів зв'язати пана Андрія? тепер він такий важний рицар… Далібуг[1], я не впізнав. І наплічники в золоті, і нарукавники в золоті, і зерцало в золоті, і шапка в золоті, і по поясу золото, і скрізь золото, і все золото; так, як сонце гляне весною, коли на городі всяка пташка пищить та співає і травиця пахне, так і він сяє увесь у золоті, і коня йому дав воєвода найкращого під верх: двісті червінців коштує самий кінь.
Бульба остовпів. — Нащо ж він надів чуже вбрання?
— Тому, що краще, тому й надів. І сам їздить, і інші їздять, і він навчає, і його навчають; як найбагатший польський пан.
— Хто ж його приневолив?
— Я ж не кажу, що його хто приневолив. Хіба пан не знає, що він своєю волею передався до них?
— Хто передався?
— А пан Андрій.
— Куди передався?
— Передався на їх бік, він уже тепер зовсім їхній.
— Брешеш, свиняче вухо!
— Як же можна, щоб я брехав? дурень я хіба, щоб брехав? Хіба я не знаю, що єврея повісять, як собаку, коли він збреше перед паном?
— То це виходить, він, по-твоєму, продав вітчизну й віру?
— Я ж не кажу цього, щоб він продавав щось: я сказав тільки, що він передався до них.
— Брешеш, чортів жиде! такого діла не було на християнській землі! ти плутаєш, собако!
— Нехай трава поросте на порозі моєї хати, коли я плутаю! Нехай усяк наплює на могилу батька, матері, свекра й батька, батька мого, і батька матері моєї, коли я плутаю! Коли пан хоче, я навіть скажу, і чому він передався до них.
— Чому?
— У воєводи є дочка — красуня, святий боже! яка красуня! — Тут єврей постарався, як тільки міг, виявити на обличчі своєму красу, розставивши руки, прищуливши око й скрививши набік рота, немов би чогось скуштувавши.
— Ну, то й що з того?
— Він для неї й учинив усе, і передався. Коли чоловік закохається, то він же все одно, що підошва, яку, коли розмочиш у воді, візьми, зігни, — вона й зігнеться.
Тяжко замислився Бульба. Згадав він, що велика влада у слабої жінки, що багато дужих погубляла вона, що податлива в цьому вдача Андрієва, і стояв він довго, як укопаний, на однім місці.
— Слухай, пане, я все розкажу панові, — говорив єврей: — тільки почув я галас і побачив, що проходять у міську браму, я вхопив з собою про всяк случай разок перлів, бо в місті є красуні й шляхтянки: а коли є красуні й шляхтянки, сказав я собі, то їм і їсти нічого, а перли все таки куплять. І як тільки хорунжого слуги пустили мене, я побіг на воєводин двір продавати перли. Розпитав у служниці-татарки: буде весілля зараз, як тільки проженуть запорожців. Пан Андрій обіцяв прогнати запорожців.
— І ти не вбив тут же на місці його, чортового сина? — скрикнув Бульба.
— За що ж убивати? він передався доброю волею. Чим чоловік винен: там йому краще, туди й передався.
— І ти бачив його в саме лице?
— Їй-богу, в саме лице! такий славний вояка! від усіх показніший. Дай йому бог здоров'я, мене зараз пізнав; і коли я підійшов до нього, зараз же сказав…
— Що ж він сказав?
Він сказав… перше кивнув пальцем, а тоді вже сказав: „Янкель!“. А я: „Пане Андрію!“ — кажу. „Янкель, скажи батькові, скажи братові, скажи козакам, скажи запорожцям, скажи всім, що батько тепер не батько мені, брат не брат, товариш не товариш, і що я з ними буду битися з усіма, з усіма буду битися!“
— Брешеш, чортів Юдо! — закричав, нестямившись, Тарас: — брешеш, собако! Ти й Христа розп'яв, проклятий богом чоловік! Я тебе вб'ю, сатано! тікай звідси, бо тут же тобі й смерть! — сказавши це, Тарас вихопив свою шаблю. Зляканий єврей враз припустив з усієї сили, як тільки могли видержати його тонкі, сухі литки. Довго біг він не оглядаючись між козацьким табором і потім далеко по всьому чистому полю, хоч Тарас зовсім не гнався за ним, розмисливши, що нерозумно зганяти запал на першому, хто нагодився.
Тепер пригадав він, що бачив минулої ночі Андрія, як проходив той табором з якоюсь жінкою, і похилив сиву голову; а все ще не хотів вірити, щоб могло статися таке ганебне діло, і щоб власний син його продав віру й душу.
Нарешті, повів він свій полк у засідку і сховався з ним за лісом, який один був ще не випалений козаками. А запорожці, і піші і кінні, виступали на три дороги до трьох брам. Один по одному сунули курені: Уманський, Поповичівський, Канівський, Стебликівський, НезамайківськиЙ, Гургузів, Титарівський, Тимошівський. Одного тільки Переяславського не було. Добре курнули козаки його, і прокурили свою долю. Хто прокинувся зв'язаний у ворожих руках; хто, й зовсім не прокидаючись, сонний перейшов у сиру землю, а сам отаман Хліб, без шароварів і верхнього убору, опинився в лядському таборі.
В місті почули козацький рух. Всі висипали на вал, і встала перед козаками жива картина: польські вітязі, один одного кращий, стояли на валу. Мідяні шапки сяли, як сонця, оперені білим, як лебідь, пір'ям. На інших були легкі шапочки, рожеві й блакитні, з перегнутими набакир верхами. Кунтуші з вильотами, шиті золотом і просто викладені шнурками. У тих шаблі й зброя в дорогих оправах, за які дорого приплачувались пани, і багато було всякого іншого убрання. Спереду чваньковито стояв у червоній, золотом прибраній, шапці буджанівський полковник. Дебелий був полковник, од усіх вищий і товщий, і широкий дорогий кунтуш ледве сходився на ньому. По другий бік, майже повз бокову браму, стояв другий полковник, невеличкий чоловік, весь висохлий; але маленькі бистрі очі його жваво дивилися спід густо нарослих брів, і повертався він швидко на всі боки, показуючи моторно тонкою, сухою рукою своєю та віддаючи накази; видно було, що, не вважаючи на мале тіло своє, він добре знав військову науку. Недалеко від нього стояв хорунжий, довгий-довгий, з густими вусами, і, здавалося, не бракувало йому краски на лиці: любив пан міцні меди й добрий бенкет. І багато було видно за ними всякої шляхти, що озброїлася, хто на свої червінці, хто на королівську казну, хто на єврейські гроші, заставивши все, що тільки знайшлося в дідівських замках. Чимало було і всяких сенаторських нахлібників, яких брали з собою сенатори на обіди для почоту і які крали з столу та з буфетів срібні кубки і після сьогоднішнього почоту другого дня сідали на козла правити кіньми в якогонебудь пана. Всяких було там. Інший раз і випити не було на що, а на війну все причепурилося.
Козацькі ряди стояли тихо перед мурами. Не було в них ні на кому золота; тільки де-не-де блищало воно на шабельних руків'ях та рушничних оправах. Не любили козаки пишно вбиратися в боях; прості були на них кольчуги[2] й свити, і далеко чорніли й червоніли чорні, червоноверхі смушеві шапки їх.
Двоє козаків виїхали наперед із запорізьких рядів: один ще зовсім молодий, другий старіший, обидва гострі на слово, у ділі теж не погані козаки: Охрім Наш та Микита Голокопитенко. Слідом за ними виїхав і Демид Попович, кремезний козак, що вже давно маячів на Січі, був під Адріанополем і багато натерпівся на віку своїм: горів в огні і прибіг на Січ з обсмаленою, почорнілою головою й вигорілими вусами. Та роздобрів знову Попович, пустив за вухо оселедець, виростив вуса густі й чорні, як смола, і кріпкий був на дошкульне слово Попович.
— А, красні жупани на всьому війську, та хотів би я знати, чи красна сила у війська?
— Ось я вас! — гукав зверху дебелий полковник: — усіх пов'яжу! віддавайте, хлопи, рушниці й коней. Бачили, як пов'язав я ваших? Виведіть їм на вал запорожців!
І вивели навал поскручуваних мотузами запорожців; спереду їх був курінний отаман Хліб, без шароварів і верхнього убору, так, як схопили його п'яного. Понурив у землю голову отаман, соромлячись наготи своєї перед своїми ж козаками і того, що потрапив у полон, як собака, сонний. І за одну ніч посивіла міцна голова його.
— Не журись, Хліб! Визволимо! — гукали йому знизу козаки.
— Не журись, друзяко! — обізвався курінний отаман Бородатий: — в тому нема провини твоєї, що схопили тебе голого: біда може бути з кожною людиною; але сором їм, що виставили тебе на наругу, не прикривши пристойно наготи твоєї.
— Ви, знати, на сонних людей хоробре військо! — казав, поглядаючи на вал, Голокопитенко.— Ось постривайте, пообрізуємо вам чуби! — кричали їм зверху.
— А цікавий би я бачити, як вони нам пообрізують чуби! — казав Попович, повернувшись перед ними на коні, і потім, подивившися на своїх, додав: — А що ж? може, й правду ляхи кажуть: як виведе їх он той пузатий, усім їм буде добрий захисток.
— Чого ж ти думаєш, що буде їм добрий захисток? — спитали козаки, знаючи, що Попович певно вже мав щось прикласти.
— А того, що позад нього сховається усе військо, і вже дідька лисого зза його пуза дістанеш котрогось списом!
Усі засміялись козаки; і довго багато з них похитували головою, кажучи: — Ну вже Попович! вже коли кому закрутить слово, так тільки ну!.. — Та вже й не сказали козаки, що таке „ну“.
— Відступайте, відступайте мерщій від мурів! — закричав кошовий; бо ляхи, здавалося, не витримали дошкульного слова, і полковник махнув рукою.
Ледве тільки оступилися козаки, як гримнули з валу картеччю. На валу заметушились, показався сам сивий воєвода на коні. Брама розчинилась, і виступило військо. Попереду виїхали рівним кінним строєм шиті гусари, за ними кольчужники, потім латники з списами, потім усі в мідяних шапках, потім їхали осібно кращі шляхтичі, кожен вбраний по-своєму. Не хотіли горді шляхтичі замішуватися в ряди з іншими, і в кого не було команди, той їхав один із своїми слугами. Потім знов ряди, і за ними виїхав хорунжий, за ним знову ряди, і виїхав дебелий полковник; а позад усього вже війська виїхав останній низенький полковник.
— Не давати їм! не давати їм строїтися та ставати в лави! — гукав кошовий: — Разом напирайте на них усі курені! Кидайте інші брами! Титарівський курінь, нападай збоку! Дядьківський курінь, нападай з другого! Напирайте ззаду, Кукубенко й Паливода! Мішайте, мішайте і різніть їх!
І вдарили з усіх боків козаки, збили й змішали їх і самі змішалися. Не дали навіть і стрільби почати: пішло діло на мечі та на списи. Всі збилися вкупу, і кожному випала нагода показати себе.
Демид Попович заколов трьох простих і двох найкращих шляхтичів збив з коней, кажучи:
— От добрі коні! таких коней я давно хотів дістати. — І вигнав коней далеко в поле, гукаючи тим козакам, що стояли, перейняти їх.
Потім знов пробився в купу, напав знову на збитих з коней шляхтичів, одного вбив, а другому накинув аркан на шию, прив'язав до сідла й поволік його по всьому полю, знявши з нього шаблю з дорогим руків'ям і відв'язавши від пояса цілий гаман з червінцями.
Кобіта, добрий козак і молодий ще, схопився теж з одним з найхоробріших у польському війську, і довго бились вони. Зійшлися вже в рукопашний, подужав був уже козак і, зломивши ворога, ударив гострим турецьким ножем у груди. Та не зберігся сам: тут же у висок чокнула його гаряча куля. Завалив його найзнатніший з панів, найвродливіший і давнього князівського роду рицар. Як струнка тополя, літав він на буланому коні своєму. І багато вже показав боярської богатирської удалі; двох запорожців розрубав надвоє, Федора Коржа, доброго козака, перекинув разом з конем, стрельнув по коню і козака дістав зза коня списом; багатьом підрубав голови й руки і повалив козака Кобіту, загнавши йому кулю у висок.— От з ким би я хотів попробувати силу! — закричав незамайківський курінний отаман Кукубенко. Припустивши коня, налетів на нього ззаду і так крикнув, що здригнулися всі, хто стояв поблизу, від нелюдського покрику. Хотів був повернути враз свого коня лях і стати до нього лицем; але не послухався кінь: зляканий страшним покриком, метнувся вбік, і дістав його рушничною кулею Кукубенко. Увійшла в спинні лопатки йому гаряча куля, і звалився він з коня. Але й тут не піддався лях, все ще силкувався ударити ворога, та ослабла, упавши разом з шаблею, рука. А Кукубенко, взявши в обидві руки свій важкий палаш, загнав його йому в самі побілілі вуста: вибив два сахарні зуби палаш, розсік надвоє язик, розбив горловий хребець і ввійшов далеко в землю; так і пришив він його там навіки до сирої землі. Джерелом ринула вгору червона, як надрічкова калина, висока шляхетська кров та й зачервонила весь обшитий золотом жовтий кунтуш його. А Кукубенко вже кинув його і пробився з своїми незамайківцями в іншу купу.
— Ех, покинув неприбраним таке дороге вбрання! — сказав уманський курінний Бородатий, від'їхавши від своїх до місця, де лежав убитий Кукубенком шляхтич. — Я семеро вбив шляхтичів своєю рукою, а такого вбрання ще не бачив ні на кому. — І поласував на здобич Бородатий, нагнувся, щоб зняти нього дорогу зброю, вийняв уже турецький ніж в оправі з самоцвітного каміння, відв'язав від пояса гаман з червінцями, зняв з грудей торбинку з тонкою білизною, дорогим сріблом і дівочим кудериком, сохранно береженим на спомин. І не почув Бородатий, як налетів на нього ззаду червононосий хорунжий, що вже двічі був збитий ним з сідла і дістав добру карбіжку на спомин. Розмахнувся він з усього плеча і вдарив того шаблею по нагнутій шиї. Не до добра повела корисливість козака: відскочила могуча голова, і впав обезголовлений труп, далеко кругом зросивши землю. Полинула в високості сувора козацька душа, хмурячись і гнівлячись, і разом з тим дивуючись, що так рано вилетіла з такого міцного тіла. Не встиг хорунжий ухопити за чуба отаманську голову, щоб прив'язати її до сідля, а вже був тут суворий месник.
Як яструб, плаваючи в небі, давши багато кругів дужими крилами, раптом спиняється розплатаний на однім місці і б'є звідти стрілою на підпідьомкаючого коло самої дороги перепела, так Тарасів син Остап налетів раптом на хорунжого і враз накинув йому на шию мотуз. Почервоніло ще дужче червоне лице хорунжого, коли зашморгнула йому горло жорстока петля, схопився він був за пістоль, та в корчах зведена рука не могла спрямувати пострілу, і куля дарма полетіла в поле. Остап тут таки під його ж сідла відв'язав шовковий шнур, що возив з собою хорунжий, щоб в'язати полонених, і його ж шнуром зв'язав йому руки й ноги, причепив кінець мотуза до сідла і поволік його через поле, скликаючи головно всіх козаків Уманського куреня, щоб ішли віддати останню честь отаманові.
Як почули уманці, що курінного їх отамана Бородатого нема вже живого, покинули поле бою й прибігли прибрати його тіло, і тут же стали радитися, кого вибрати на курінного. Нарешті сказали: — Та нащо радитися: кращого не можна поставити на курінного, як Бульбенка Остапа: він, правда, наймолодший з усіх нас, але розум у нього як у старого чоловіка.
Остап, знявши шапку, подякував всім козакам-товаришам за честь і не став відмовлятися ні молодістю, ні молодим розумом, знаючи, що час воєнний і не до того тепер; а тут же повів їх прямо на купу і вже показав їм усім, що не дурно обрали його на отамана. Почули ляхи, що ставало вже непереливки, відступили й перебігли поле, щоб зібратися на другому кінці його. А низенький полковник махнув на чотири свіжі сотні, що стояли осібно коло самої брами, і гримнули звідти картеччю на козацькі купи; та мало кого дістали: кулі сипнули по биках козацьких, що дико дивилися на бій. Заревли злякані бики, повернули на козацькі табори, поламали вози й багатьох потоптали. Але Тарас, у цей час вихопившись із засідки з своїм полком, з галасом кинувся навперейми. Повернув назад весь скажений гурт, зляканий галасом, і метнувся на лядські полки, перекинув кінноту, всіх зім'яв і розсипав.
— Ой, спасибі вам, воли! — кричали запорожці: — Служили ви все похідну службу, а тепер і воєнну послужили! — І вдарили з новою силою на ворога. Багато тоді перебили ворогів. Багато козаків показало себе: Метелиця, Шило, обидва Писаренки, Вовтузенко і чимало було всяких. Побачили ляхи, що погано нарешті приходиться їм, викинули хоругові, закричали відчинити міську браму. З скрипом відчинилася кована залізом брама і прийняла збитих у гурт, як овець у кошару, стомлених і пилом укритих вершників. Багато запорожців погналися були за ними, але Остап спинив своїх уманців, сказавши: — Далі, далі, пани браття, від мурів! не годиться близько підходити до них. — І правду сказав, бо з мурів гримнули й посипали всім, чим прийшлося, і багатьом перепало. В цей час під'їхав кошовий і похвалив Остапа, сказавши: — От і новий отаман, а веде військо так, мов би й старий! — Оглянувся старий Бульба подивитися, який там новий отаман, і побачив, що попереду всіх уманців сидів на коні Остап, і шапка заломлена набакир, і отаманський пірнач у руці. — Ач ти який! — сказав він, дивлячись на нього, і зрадів старий і став дякувати всім уманцям за честь, якою вшанували сина.
Козаки знов відступили, готуючись іти до таборів, а на міському валу знов показалися ляхи вже в подертих опанчах. Запеклася кров на багатьох дорогих кунтушах, і пилом припали гарні мідяні шапки.
— Що, пов'язали? — кричали їм знизу запорожці.— Ось я вас! — все так само кричав зверху товстий полковник, показуючи мотуз; і все ще не переставали нахвалятися запорошені, потомлені вояки, і всі задирливіші перекинулись з обох боків гострими словами.
Нарешті, розійшлись усі. Хто ліг відпочивати, стомлений боєм; хто присипав землею свої рани і драв перев'язки з хусток та дорогої одежі, знятої з убитого ворога. Інші, хто був свіжіший, стали прибирати тіла і віддавати їм останню честь. Палашами, списами копали могили, шапками, полами виносили землю, склали чесно козацькі тіла і засипали їх свіжою землею, щоб не дісталося крукам та хижим орлам виклювати їм очі. А лядські тіла, ув'язавши як попало десятками до хвості в диких коней, пустили по всьому полю і довго потім гналися за ними і шмагали їх по боках. Летіли скажені коні по борознах, горбах, через рови й протоки, і билися об землю вкриті кров'ю й прахом лядські трупи.
Потім посідали всі курені колами вечеряти і довго гомоніли про діла й подвиги, які припали на долю кожному, на вічний переказ людям захожим і нащадкам. Довго не лягали вони; а найдовше від усіх не лягав старий Тарас, все роздумуючи, що б то значило, що Андрія не було між ворожим вояцтвом. Чи постидився Юда вийти проти своїх, чи одурив єврей, і попав він просто в неволю? Та тут же згадав Тарас, що надміру було нахильчиве серце Андрієве до жіночих речей, і відчув тугу і заклявся тяжко в душі проти полячки, що причарувала його сина. І здійснив би він свою клятьбу: не подивився б на її красу, витяг би її за густу, пишну косу, поволік би її за собою по всьому полю поміж усіх козаків. Збилися б об землю, закривавившись і припавши пилом, її чудові груди й плечі, що блиском рівні нетанучим снігам, які вкривають гірські верховини. Розніс би він на шматки її пишне, прекрасне тіло. Та не відав Бульба того, що готує бог людині завтра, почав забуватися сном і, нарешті, заснув. А козаки все ще гомоніли між собою, і всю ніч стояла біля вогнів, приглядаючись пильно на всі боки і не склепляючи очей, твереза варта.
——————