Тарас Бульба
Микола Гоголь
пер.: Ст. Віль

XII
• Цей текст написаний желехівкою. Вінніпеґ: Канадійсько-українська видавнича спілка, 1918
 
XII.
 

Найшов ся слїд Тараса. Сто двайцять тисяч козацького війска з'явилось на границях України. То вже не був який небудь малий загін, що ходив на здобич або в погоню за Татарами. Нї, се підняв ся весь народ, бо вже не стало терпцю, — підняв ся, щоб пімститись за наругу своїх прав, за зневагу своїх звичаїв, прадїдівської віри, за соромний глум над церквами, за гнет, за унїю, за безсоромне панованє Жидів на християнській землї — за все, що накипіло з давних давен на душі і розпалювало сувору ненависть козацьку. Молодий, але сильний духом гетьман Остряниця став на чолї всеї безчисленної козацької сили. Разом з ним був старий, бувалий товариш його й порадник Гуня. Вісїм полковників вели дванайцятьтисячні полки. Два ґенеральні осаули і ґенеральний бунчучний їхали за гетьманом. Ґенеральний хорунжий орудував головною хоругвою; багато инших хоругов маяло в далинї; бунчукові товариші несли бунчуки. Багато було ще всякої військової старшини: обозних, військових товаришів, полкових писарів, а з ними пішого й кінного війська; майже стільки, скільки було реєстрових козаків, набрало ся й добровольцїв. З усїх усюдів піднялось козацтво: від Чигирина, від Переяслава, від Батурина, від Глухова, з низу Днїпра і з усїх його верхів і островів. Безлїч коний та безконечна валка возів тягнула ся полями. І поміж тими козаками, поміж усїма полками найчільнїйший був один полк і полковником йому був Тарас Бульба. Все давало йому перевагу над иншими: і старі лїта, і бувалість, і вміннє кермувати своїм військом, і надзвичайна ненависть до ворога. Навіть самим козакам здавалась уже надто великою його безпощадна лютість і жостокість. Тільки вогонь та шибеницю призначала його сива голова і поради його на військовій нарадї дихали тілько одною руїною.

Не треба описувати всї битви, в яких вславили себе козаки, нї всього, що лучилось підчас сеї війни: все те записано на сторінках лїтописї. Відомо, яка то була війна, піднята за віру: нема дужчої сили, як віра. Грізна вона і непоборна, як нерукотворна скеля серед бурливого, вічно змінного моря. З самої середини морського дна піднимає вона до неба свої непроломні стїни, вся збудована з одного цїлого каменю. З усїх боків її видко і дивить ся вона прямо в очі навколо ревучим хвилям. І горе кораблеви, що напливе на неї! На тріски розлїтають ся його безсилі снасти, тоне й торощить ся на порох усе, що є на ньому, й жалібним криком погибаючих наповняєть ся кругом усе повітрє.

На сторінках лїтописї зображено докладно, як утїкали польські залоги з освободжених міст; як поперевішувано безсовісних Жидів-арендарів; який безрадний був коронний гетьман Микола Потоцкий з своєю численною армією проти сеї непоборної сили; як розбитий та розпуджений потопив він у невеличкій річцї лїпшу частину свого війська; як облягли його в невеликім місточку Полоннім грізні козацькі полки і як, доведений до краю, польський гетьман присягнув, обіцяючи, що король і уряд вволить у всїм волю козаків і поверне їм усї колишнї права і привілєї. Але не такі були козаки, щоб піддати ся на те: знали вони добре вже, що таке лядська присяга. І Потоцкий не гарцював би більше на шістьтисячнім своїм конї, чаруючи очі панночок і викликаючи заздрість шляхетства, не верховодив би на сеймах, даючи роскішні бенкети сенаторам, коли б не вратувало його православне духовенство, що було в містечку. Коли вийшли всї попи в ясних ризах з образами й хрестами, а попереду сам архиєрей з хрестом у руцї в пастирській митрі, всї козаки посхиляли голови й поздіймали шапки. Нїкому б не поступились вони в той час — нї самому королеви, але супроти своєї церкви християнської не посміли й пошанували духовенство. Згодив ся гетьман разом з полковниками випустити Потоцкого, взявши від нього присягу, щоб вільні були християнські церкви, щоб не було старої ворожнечі й не чинено нїякої кривди козацькому війську. Один тільки полковник не згодив ся на такі умови. Той один полковник був Тарас Бульба. Вирвав він пасмо волося з своєї голови й крикнув:

— Ей гетьмане і полковники не робіть ви такого бабського дїла! Не вірте Ляхам: продадуть собаки!

Коли ж військовий писарь принїс умови й гетьман приклав „рукою власного”, він зняв з себе дорогу турецьку шаблю з найлїпшої крицї, переломив її на двоє, як тріску, і кинувши далеко від себе оба кінцї, промовив:

— Прощайте ж! Як двом кінцям сеї шаблї не злучити ся в одно й не скласти цїлу шаблю, так і нам, товариші, не бачитись більше на сїм світї. Тільки памятайте моє остатнє слово (тут голос його піднявсь до надзвичайної сили і сум обгорнув усїх від його пророчих слів): перед смертною годиною своєю ви згадаєте мене! Думаєте, купили спокій і згоду; думаєте, станете панувати? Будете панувати, але иншим пануваннєм: здеруть з голови твоєї, гетьмане, шкіру, набють її гречаною половою й довго показувати муть по всїх ярмарках! Не вратуєте й ви, панове, своїх голов! Загинете в гнилих льохах, замуровані в камяні стїни, коли вас, як баранів, не зварять у казанах живими!

— А ви, хлопцї! — промовив він, звертаючись до своїх, — хто з вас хоче вмерти своєю смертю, не по бабячому, у запічку лежачи, або по пяному під тином біля шинку, як те стерво, а чесною козацькою смертю, усї на одній постелї, як молодий з молодою? Чи може хочете вернутись до дому та поробитись недовірками та возити на своїх спинах польських ксьондзів?

— За тобою, пане полковнику, за тобою! — гукнули всї, що були в Тарасовім полку, і до них перейшло чимало инших.

— А коли за мною, так за мною ж! — промовив Тарас, насуваючи глибше собі шапку на голову і грізно глянувши на всїх, що остались, поправив ся на своїм конї і гукнув: ”Не дорікати ме нїхто нам обидливим словом! А ну, гайда, хлопцї, в гостї до католика!

І по сїм слові ударив він коня, й рушив за ним табор із ста возів, а за ним багато кінних і піших козаків; і обернувшись, грозив він поглядом усїм, що остались, — і гнївний був його погляд. Нїхто не зважив ся зупиняти їх. На очах усього війська відходив полк, і довго ще повертав ся Тарас і все грозив.

Сумний стояв гетьман і полковники, задумали ся всї і мовчали, немов уражені якимсь тяжким прочуттєм. Не дурно пророкував Тарас: так воно все й сталось, як він казав. Не багато часу минуло, після зрадливого вчинку під Каневом, а вже застромлено гетьманську голову на палї разом з найпершими його старшинами.

А що ж Тарас? Тарас тимчасом гуляв по всїй Польщі з своїм полком, спалив вісїмнайцять містечок, близько сорок костелів і вже доходив до Кракова. Багато перебив він усякої шляхти, ограбував найбогатші і найкрасші замки; порозпечатували й порозливали козаки предвічні вина, бережно сховані в панських пивницях; порубали й попалили дорогі сукна, одежі й инше добро, що було по коморах. ”Нїчого не жалуйте!“ промовляв до своїх Тарас. І не пошанували козаки чорнобривих панночок, білогрудих і яснооких дївчат; не було їм захисту й по церковних вівтарях: палив їх Тарас разом з вівтарями. Не одні білі, як снїг, руки, піднимали ся з вогню до неба з плачем та стогоном, від якого здрігнула б ся сама земля і степова трава від жалю полягла-б до долу. Але не слухали нїчого жостокі козаки й, наткнувши на списи їхнїх немовлят, кидали до них у полумя. ”Се вам, вражі Ляхи, поминки по Остапови!“ промовляв Тарас. І такі поминки по Остапови справляв у кождім селї, поки польський уряд не побачив, що вчинки Тарасові були більш як звичайне розбишацтво і тому ж таки Потоцкому поручив з пятьма полками доконче зловити Тараса.

Шість день тїкали козаки околичними дорогами від погонї; ледви витримували конї сей надзвичайно швидкий побіг і тим ратували козаків. Але Потоцкий на сей раз справив ся добре з порученнєм: не спочиваючи, гнав ся за ними й дігнав їх коло Днїстра, де Бульба задля спочинку отаборив ся у розваленій кріпости.

Над самою кручею днїстровою стояла вона з своїм розбитим валом і розваленими мурами. Румовиннєм та куснями побитої цегли засїяний був верх кручі, що кождої хвилини міг урвати ся і полетїти вниз. Отут, з двох боків, що прилягли до поля, обступив його коронний гетьман Потоцкий. Чотири днї бились і боронились козаки, відбиваючись цеглою й каміннєм. Але не стало припасів і сили, й рішив Тарас пробитись крізь ворожі ряди. І вже пробились були козаки і може б ще раз послужили їм бистрі конї, — коли нараз серед найшвидшого бігу з'упинив ся Тарас і гукнув:

Потряс він усїм своїм тїлом, але не посипали ся вже, як колись, на землю гайдуки, що держали його.

 

— Стій! випала люлька з тютюном; не хочу, щоб і люлька попалась вражим Ляхам! — І нахилив ся старий отаман і почав шукати в траві люльку з тютюном, його вірну товаришку на морі й на землї, в походах і дома. А тимчасом налетїла ватага Ляхів і вхопила його під могутні плечі. Потряс він усїм своїм тїлом, але не посипали ся вже, як колись, на землю гайдуки, що держали його.

— Ох старість, старість! — промовив він, і заплакав старий кремезний козак. Але не старість була тому винна, а сила: більш як трийцять гайдуків учепилось йому за руки й ноги.

— Попалась ворона! — кричали Ляхи. — Тепер би тільки вигадати, яку б йому, собацї, найкрасшу честь віддати.

І присудили за гетьманським дозволом спалити його живцем перед усїм військом. Недалеко стояло сухе дерево, що грім розбив його верхівя. Привязали Тараса зелїзними ланцюхами до стовбура, цьвяхами прибили йому руки й підняли його високо, щоб усїм було видко козака, і почали роскладати під деревом вогонь. Але не на вогонь дивив ся Тарас, не про вогонь він думав, на котрім мали його спалити; дивив ся він у той бік, де відстрілювались козаки: йому з гори було видко все, як на долонї.

— Займайте, хлопцї, займайте швидше — гукав він — гору, що за лїсом: туди не підступлять вони! — Але вітер не донїс його слів. — От пропадуть, нї за що пропадуть! промовив він з розпукою і глянув у низ, де блищав Днїстер. Радістю засяли його очі. Він побачив чотири човна за корчами й, зібравши всю силу свого голосу, гукнув:

— До берега! До берега, хлопцї! Спускайтесь попід горою стежкою, що лїворуч. При березї стоять човни, всї беріть, щоб не було погонї!

На сей раз вітер подув з другого боку, і всї слова почули козаки. Але за сю раду його так гримнули по голові, що все перевернулось йому в очах.

Пустились козаки що духу було по узбічній доріжцї, а вже погоня за плечима. Бачуть вони, крутить ся і гнеть ся доріжка й відскакує на бік. ”А, панове товариші, куди не йшло!“ промовили всї, на хвилину з'упинились, підняли нагайки, свиснули, і татарські конї їх, відбивишсь від землї, простягнули ся в повітрі, як змиї, перелетїли через пропасть і шобовснули в Днїстер. Тільки два не доскочили до ріки, впали з високости на каміннє і пропали там на віки з кіньми, навіть не крикнувши. А козаки вже плили з кіньми по ріцї й відвязували човни. Зупинились Ляхи над пропастю, дивуючись нечуваному козацькому дїлу і думали: скакати їм, чи нї? Один молодий полковник, сміливий, горячої крови, рідний брат гарної Ляшки, що причарувала бідного Андрія, довго не думаючи, кинув ся з конем за козаками. Перевернув ся три рази в повітрі з конем своїм і прямо гримнув ся на острі скелї. На шматки розірвало його гостре каміннє, і пропав він у пропасти, мозком змішаним з кровю обризкав корчі, що росли по нерівних стїнах безоднї

Коли прочуняв ся Тарас Бульба від удару і глянув на Днїстер, козаки вже були на човнах і гребли веслами; кулї сипались на них зверхи, але не досягали. І засяли радістю очі в старого отамана.

— Прощайте, товариші! — гукнув він до них зверхи, — згадуйте мене і на ту весну прибувайте сюди знову та гарненько погуляйте! А що, взяли, чортові Ляхи? Думаєте, є щонебудь на світї, чого б злякав ся козак? Підождїть же, прийде час — дізнаєтесь ви, що то є наша православна віра!

А вже вогонь підняв ся вгору, захопив його ноги, обіймаючи полумянем усе дерево… Та хиба є на світї такі вогнї, муки і така сила, щоб перемогла козацьку душу!

Немала ріка Днїстер, багато на нїй заторк, густого очерету, мілини та глибоких місць; блищить склом вода, по якій лунає дзвінкий клекіт лебедїв, і пишний гоголь бистро несеть ся по нїй, і безлїч куликів, червонодзьобих турухтанів і всякого иншого птаства в очеретах і на побережі. Козаки швидко плили вузкими двостеренними човнами, разом гребли веслами, обережно минули мілину, полохаючи птаство, і розмовляли про свого отамана.


КІНЕЦЬ.