Тарас Бульба (1918)/X
| ◀ IX | Тарас Бульба пер.: Ст. Віль X |
XI ▶ |
|
— Довго ж я спав! — промовив Тарас, прочумавшись, мов після тяжкого пяного сну, що перед ним сидить Товкач і, здавалось, прислухаєть ся до кождого його віддиху.
Страшенну неміч чув він у всїм своїм тїлї. Ледви маячіли перед ним стїни і кути невідомої йому кімнати. Нарештї замітив він, і силкуючись розпізнати, що кругом нього.
— „Еге, — подумав собі Товкач: — заснув би ти може й на віки“.
Але не промовив нї слова, погрозив пальцем і дав знак, щоб мовчав.
— Та скажи ти менї, де я тепер? — спитав знову Тарас, силкуючись нагадати усе, що було.
— Мовчи! — промовив суворо товариш. Що тобі хочеть ся знати? Хиба не бачиш, що весь порубаний? Вже два тижнї, як ми з тобою женем ся, не віддихаючи, і як ти в горячцї плетеш усяку дурницю. Ось у перве заснув спокійно. Мовчи ж, коли не хочеш накоїти сам собі лиха.
Але Тарас усе силкувавсь позбирати думки, щоб нагадати минуле.
— Та мене ж окружили були і вхопили зовсїм Ляхи? І не міг я нїяким чином вибити ся з юрби?
— Мовчи кажу тобі, чортів сину! — гукнув Товкач сердито, як нянька, що їй терпцю не стало, кричить непосидющій дитинї. — Що тобі з того, як вискочив? Досить того, що вискочив! Найшлись люди, що не покинули тебе, — ну ж годї, буде з тебе! Нам ще не одну нічку тїкати разом. Ти думаєш, що пішов за цїну простого козака? Нї, твою голову оцїнували на два тисячі червінцїв.
— А Остап? — крикнув раптом Тарас, напружуючись, щоб устати, і раптом нагадав, як Остапа вхопили і звязали на його очах, що він тепер у лядських руках.
І обгорнуло горе стару голову. Зірвав він усї перевязки з ран своїх і жбурнув їх далеко від себе, хотїв щось таке сказати, та замісь того почав молоти дурницї: горячка знову огорнула його і почав він плести безгнузді нїсенїтницї. А тим часом вірний товариш стояв перед ним, лаяв ся й сипав, як з мішка, жостокими докірливими словами. Нарештї вхопив він його за руки й ноги, сповив, як дитину, поправив усї перевязки на ранах, загорнув його в волову шкіру, привязав у лубки й, прикріпивши шнурами до сїдла помчав ся далї з ним в дорогу.
— Хоч неживого, а довезу тебе! Не попущу, щоб Ляхи поглумились над твоєю козацькою вродою, щоб на куснї рвали твоє тїло та кидали його в воду. Нехай же, хоч і буде орел клювати з твого лоба очі, то нехай вже красше степовий, наш орел, а не лядський, не той, що прилїтає з лядської землї. Хоч неживого, а довезу тебе на Україну!
Так говорив вірний товариш. Гнав ся без віддиху день і ніч і привіз його непритомного в саму Запорожську Сїч. Там почав він лїчити його невтомимо травами й усякими лїками; найшов якусь знахарку-Жидівку, яка цїлий місяць поїла його всяким зїллєм і нарештї Тарасови стало лекше. Чи то лїки, чи його зелїзна сила взяла гору, досить, що через півтора місяця став Тарас на ноги; рани загоїлись і тільки шрами на тїлї показували, як глибоко колись був порубаний старий козак. А про те видко було, що він став похмурний і сумний. Три глибокі зморшки насунулись на його чоло і вже більше не сходили з нього. Оглянув ся він тепер кругом себе: все нове на Сїчі, всї старі товариші повмирали. Нї одного з тих, що стояли за правдиве дїло, за віру і братерство. І ті, що пішли з кошовим в погоню за Татарами, і тих уже не було давно: всї наложили головами, всї погинули, хто в кровавім бою поставив свою голову, хто від безвіддя і безхлїбя в кримськім степу серед солончаків, хто в неволї загинув, не витерпівши наруги; і самого старого кошового давно вже не було на світї, і нїкого з колишнїх старих товаришів; і вже поросла травою колишня кипуча козацька сила. Чував він тільки, що бенкет був бучний: всю перебито посуду, нїгде не осталось вина нї краплини, рознесли гостї й челядь усї дорогі кубки, — і смутний стоїть хазяїн дома, думаючи:
— Красше б того бенкету й не було.
Даремно пробували розвеселити Тараса; даремно сиві кобзарі приходили по два й по три розважати й славити вчинки Тараса, — суворо й байдужно дивив ся він на все, і на його нерухомім обличю пробивалось невимовне горе, і тихо, понуривши голову, шепотїв він:
— Сину мій! Остапе мій!
Запорожцї збирались у морський похід. Двіста човнів спустили вони на Днїпро і Мала Азия побачила їх, з голеними головами й довгими чубами як вогнем і мечем руйнували її цвитучі береги; бачила чалми своїх мешканцїв магометан роскидані, мов квіти, по змочених кровю полях або пригнані хвилею до берегів. Вона бачила чимало заваляних дехтем шаровар, жилавих рук з чорними нагайками. Запорожцї поїли й поломали весь виноград; в мечетах оставили цїлі купи гною; перські дорогі шалї драли на очкури й підперізували ними заваляні дехтем жупани. Довго ще потім находили в тих місцях запорожські коротенькі люльки. Весело плили козаки назад; за ними гнав ся десятигарматний турецький корабель і, стріляючи а усїх гармат, розігнав їхнї легкі човна, як птахів. Третя частина їх потонула в морських хвилях але останнї знову зібрались до купи і приплили до гирла Днїпра з двайцятьма бочівками, повними цехинів. Але все те вже було байдуже Тарасови. Він їхав у луги й на степ, нїби на лови, але його набої все оставались цїлими. І поклавши рушницю, повен невимовної туги, сїдав він на березї моря. Довго сидїв він там, схиливши голову на груди і все шепотїв:
— Остапе мій! Остапе мій!
Перед ним, розстелившись, блищало Чорне море; далеко десь в очеретї кигикала чайка; білий вус його сріблив ся, і сльоза падала одна за другою.
І не витерпів нарештї Тарас.
— Хоч би там що було, а поїду дізнатись, що з ним: живий він? чи в могилї? чи вже може і в могилї нема його? Дізнаюсь, щоб там не було!
І через тиждень впинив ся він в Уманї, узброєний, на конї, з списою, шаблею, подорожною боклагою при сїдлї, похідним горшком з саламахою, пороховими набоями, путами на коня і всяким иншим знадібєм. Він під'їхав просто до брудної невеличкої хатки, в якій два маленькі віконця ледви було видко, так були закурені, хто зна чим; димар був затиканий шматами, й дїрава стріха вся вкрита воробцями. Купа всякого сміття лежала перед самими дверми. З вікна визирала голова Жидівки в очіпку з потемнїлими перлами.
Довго сидїв він там, схиливши голову на груди і все шепотїв: — Остапе мій, Остапе мій!
— Чоловік дома? — спитав Бульба, злїзаючи з коня і привязуючи поводи до зелїзного гака, що був біля самих дверий.
— Дома, — відповіла Жидівка і зараз же винесла корчик з пшеницею коневи й кухоль води лицареви.
— Де ж твій Жид?
— Він у другій комнатї, молить ся, — відповіла Жидівка, кланяючись і бажаючи ”на вдоровля“, коли Бульба піднїс до губ кухоль.
— Остань ся тут, нагодуй і напій мого коня, а я піду, поговорю з ним на одинцї. У мене є до нього дїло.
Сей Жид був відомий Янкіль. Він вже опинив ся тут і був орендарем і корчмарем; прибрав по трохи всїх околичних панів і шляхтичів у свої руки, висмоктував поволи всї гроші й дуже дав почути своє жидівське істнованє в сїм закутку. На три милї кругом не було нї одної доброї хати: все порозвалювалось і падало, все пороспивалось, остали самі злиднї та дрантє: немов після пожежі або чуми спустїв увесь край. І коли б ще років з десять пожив там Янкіль, то він мабуть спустошив би й цїле воєводство.
Тарас увійшов у комнату. Жид молив ся, накрившись доволї брудним богоміллєм, і повернув ся, щоб остатнїй раз плюнути по звичаю своєї віри, коли раптом очі його зустріли Бульбу, що стояв позад нього. Так і замигтїли перед жидовими очима перш усього дві тисячі червінцїв, що були обіцяні за Тарасову голову; але він посоромив ся своєї ненаситности й силкував ся придушити в собі вічну думку про золото, яка, мов пявка, смокче Жидови душу.
— Слухай, Янкіль! — промовив Тарас до Жида, який почав кланятись перед ним і запер обережно двері, щоб їх не побачили. Я виратував тобі життє, — тебе б були розірвали Запорожцї, як собаку, — тепер твоя черга, тепер ти зроби менї послугу!
Лице у Жида трохи зморщилось.
— Яку послугу? Коли таку послугу, що можна зробити, то чому й не зробити?
— Не балакай нїчого. Вези мене у Варшаву.
— У Варшаву? Як, у Варшаву? — промовив Янкіль, а брови й плечі його піднялись до гори від здивовання.
— Не кажи менї нїчого. Вези мене у Варшаву. Що б і не було, а я хочу ще раз побачити його, сказати йому хоч одно слово.
— Кому сказати слово?
— Йому, Остапови, мому синови.
— Хиба пан не чув, що вже…
— Знаю, знаю все: за мою голову дають дві тисячі червоних. Знають вони, дурнї, цїну їй! Я тобі пять тисяч дам. Ось тобі дві тисячі завдатку, — і Бульба висипав з шкуряного гамана дві тисячі червінцїв, — а решту, як вернусь.
Жид у мить вхопив плахтину і накрив ним червінцї.
— Ай, гарне золото! Ай, добре золото, — промовляв він, обертаючи на всї боки червінець у руках і пробуючи його на зубах. Я думаю, той чоловік, у якого пан забрав такі гарні червінцї, й години не прожив на світї: побіг заразїсїнько до річки і втопив ся після таких славних червінцїв.
— Я б не просив тебе. Я б може й сам найшов дорогу у Варшаву, але мене можуть якнебудь пізнати й захопити кляті Ляхи, бо я на вигадки не здатний. А ви, Жиди, на те тільки й сотворені. Ви хоч самого чорта обманите; ви знаєте всї штуки; ось через що я до тебе прийшов. Та й у Варшаві я сам нїчого б не вдїяв… Зараз запрягай воза і вези мене!
— А пан думає, що так прямо взяв кобилу, запряг та й гайда: ”гей, вьо, сива!“ Пан думає, що так, як є, не сховавши, можна везти пана!
— Ну, то ховай, ховай, як знаєш; може б у порожню бочку, або що?
— Ой, ой! І пан думає, що можна його сховати у бочку? Пан хиба не знає, що кождий подумає, що в бочцї горівка?
— Ну, то най думає, що горівка.
— Як? Най думає, що горівка? — охнув Жид і вхопив себе обома руками за пейси, а потім підняв до гори обидві руки.
— Ну, чого-ж ти так остовпів?
— А пан хиба не знає, що Бог на те дав горівку, щоб усякий її пробував? Там усе ласуни, шляхтич буде бігти пять верств за бочкою, продовбає дїрочку й, побачивши, що не тече, подумає: „Жид не повезе порожньої бочки; мабуть тут щось не те! Схопити Жида, звязати Жида, забрати у Жида всї гроші, посадити в тюрму Жида!“ Бо все, що тільки є поганого, все звалюють на Жида; бо Жида всякий за собаку має; бо думають, що коли він Жид, то вже не чоловік!
— Ну, то покладь мене на віз з рибою!
— Не можна пане, їй Богу, не можна. По всїй Польщі люди голодні тепер, як собаки: і рибу роскрадуть і пана найдуть…
— То вези мене, хоч на чортї… тільки вези!
— Слухайте, слухайте, пане! — промовив Жид, підсунувши рукави в гору й підійшовши до нього з розставленими руками. — Ось що ми зробимо. Тепер будують скрізь кріпости і замки, з Нїмеччини наїхали француські інжинєри, через те по дорогах везуть богато цегли й каміня. Пан най ляже на днї воза, а верх я закладу цеглою. Пан собі дужий і міцний і через те йому буде байдуже, коли буде трохи важенько, а я на сподї у возї зробю дїрочку, щоб годувати пана.
— Роби, як хочеш, тільки вези!
І через годину віз з цеглою виїхав з Уманя, запряжений двома жидівськими шкапами. На одній з них сидїв високий Янкіль, і довгі кучеряві пейси його розвівали ся зпід жидівської ярмурки, коли він підтрясав ся на коняцї, довгий, як верства, поставлена при дорозї.