Тарас Бульба (1918)/IV
| ◀ III | Тарас Бульба пер.: Ст. Віль IV |
V ▶ |
|
А другого дня Тарас Бульба вже радив ся з новим кошовим, як підняти Запорожцїв на якебудь дїло. Кошовий був розумний і хитрий козак, знав Запорожцїв вздовж і впоперек і зразу сказав:
— Не можна присяги ломити, нїяк не можна. — А далї, помовчавши, додав: — Ба нї, можна; присяги ми не зломаєм, а так придумаєм дещо. Нехай тільки зберуть ся козаки, та не так, щоб на мій приказ, а прямо по своїй волї, — ви вже знаєте, як се робить ся, — а ми із старшиною зараз і прибіжимо на майдан, наче нїчого й не знаєм.
Не пройшло й години після їх розмови, як вже загули литаври. Найшли нараз і пяні і нерозумні козаки. Мілїон козацьких шапок у мить висипав ся на майдан. Підняв ся гомін: „Хто?… Чого?… З якої речі бють на раду?“ Нїхто не відповідав. Нарештї то там, то сям почались нарікання: „От гине марно козацька сила: війни нема!… От старшина засидїлась, аж очи заплили їм салом! Нема, мабуть, правди на сьвітї!“ Инші козаки слухали зразу, а далї й собі стали дорікати: „А й справдї, де та правда на сьвітї!“ Старшина вдавала з себе здивовану такими розмовами. Нарештї кошовий вийшов наперед і промовив:
— Позвольте, панове Запорожцї, річ держати!
— Держи!
— От скажемо хочби про се, панове добродїї, та ви, певно, й самі красше те знаєте, що богато запорожцїв понавинювало в шинках Жидам та й своїм братам стільки, що нїякий чорт тепер і віри не йме. Відтак у друге скажемо і про те, що є чимало молодого козацтва, яке й на очи не бачило, що таке війна, а ви всї добре знаєте, панове, — що молодому чоловікови без війни жити не можна. Який же Запорожець з нього, коли він ще нї разу не бив бусурмена?
„Він добре говорить“, подумав Бульба.
— Не думайте, панове, що я все те кажу задля того, щоб мир нарушити: Борони Боже! Я тільки так кажу, для прикладу. До того-ж у нас храм Божий — гріх і сказати таке: от скільки вже лїт, по милости Божій, стоїть Сїч, а й досї, не кажу вже, щоб церква з надвору, а то й образи не мають нїякого вбрання; хочби срібну ризу здогадавсь хто викувати для них! Тільки й того, що при сповіди завіщали деякі козаки; тай то ті дарунки не богато варт, бо все, що дорогого мали за життя, попропивали. Так от я йду не до того, щоб починати війну з бусурменами: ми обіцяли султанови мир, і гріх великий взяли-б на душу, бо присягли по нашому закону.
— Що се знову він плете? — сердивсь про се Бульба.
— То, як бачите, панове, війни починати не можна: лицарська честь не велить. А я, своїм дурним розумом ось що міркую: чи не пустити-б з човнами самих молодих, нехай трохи пошарпають береги Натолїї. Як думаєте, панове?— Веди, веди всїх! — загукала юрба з усїх боків. — За віру ми всї положимо голови!
Кошовий злякавсь: йому не було й на думцї піднимати все Запорожє: розірвати мир здавалось йому в сїм випадку дїлом несправедливим.
— Позвольте, панове, ще одну річ держати!
— Годї, — кричали Запорожцї, — лїпше не скажеш!
— Коли, так, нехай буде так. Я — слухаюсь вашої волї. Вже-ж бо відомо, і в писанїї сказано, що глас народа — глас Божий. Вже розумнїйше не придумаєш, що громада придумає. Тільки ось воно що, панове, вам відомо, що султан не подарує сеї юнацької забави, а миб тимчасом були на поготові, і сили в нас були-б свіжі, і нїкого-б ми не боялись. А коли ми всї рушимо, то й Татарва може напасти: вони, турецькі собаки, у вічі не кинуть ся і в хату, коли господарь дома, не посміють прийти, але вкусять з заду за литку, та ще й як вкусять! Та коли вже на те пішло, щоб говорити правду, то в нас і човнів немає стільки готових і пороху не намелено стільки, щоб можна було всїм рушати. А я, нехай і так, я рад: я — весь у вашій волї.
Хитрий отаман замовк. Козаки стали радитись купами, куріннї отамани собі; на щастє, пяних було не богато, й через те рішили послухати розумної ради.
Зараз таки кілька чоловік переправилось на другий берег Днїпра у війскову скарбницю, де в недоступних схованках, під водою і в очеретах, переховував ся війсковий скарб і запаси зброї. Инші кинулись до човнів оглядати їх і лаштувати до походу. В мить юрба народа покрила беріг. Кілька теслїв явились з топорами. Старі, опалені, широко-плечі, дужі Запорожцї з сивизною на вусах і молоді, чорновусі, попідкочувавши шаровари, стояли по колїна в водї і стягали міцним канатом чайки з берега в воду. Инші двигали готові, сухі колоди і всякий матеріял. Тут обшивали човен дошками; там перевернули його верх дном, глобили і засмолювали; онде, по козацькому звичаю, привязували до боків чайок вязанки довгого очерету, щоб морська хвиля не залила їх; по всїм березї порозкладали огнища і топили в мідяних казанах смолу, щоб заливати човни. Бувалі і старі козаки навчали молодих. Стукіт і гомін при роботї підняв ся на весь округ і беріг мов живий заворушив ся.
Якраз усей час великий пором став підпливати до берега. Юрба людий, що стояла на нїм, ще здалека махала руками. То були козаки в обідраних свитах; в богатьох не було нїчого крім сорочки й коротенької люльки в зубах; се вбранє свідчило, що сї люди або недовго тільки збули ся якоїсь великої біди, або прогуляли все, що було на тїлї. З посеред них вийшов і став на передї присадкуватий, плечистий козак, лїт з пятьдесять. Він кричав і махав руками дужче за всїх, але за стуком і криком робітників не можна було розібрати нї слова.
— А з чим приїхали? — спитав кошовий, коли пором привернули до берега. Всї робітники, покинувши роботу, підняли топори й долота, дивили ся, вижидаючи.
— З бідою! — кричав з порома присадкуватий козак.
— А що там?
— Позвольте, панове Запорожцї, річ держати?
— Держи!
— Чи може звелите зібрати раду?
— Кажи, ми всї тут.
Весь нарід збив ся в одну купу.
— А ви хиба не чули нїчого про те, що коїть ся на Гетьманщинї?
— А що там коїть ся? — спитав один з курінних отаманів.
— Еге, що? видко, вам Татарин клейтухом вуха позатикав, коли ви нїчого не чуєте.
— Та кажи-ж що там коїть ся?
— А таке, що й родились і хрестились, а такого не бачили.— Та кажи бо нам, що коїть ся, собачий сину! — гукнув один з юрби, якому, видко не стало терпцю.
— Таке у нас завелось, що вже церкви святі стали не наші.
— Як не наші?
— А так, бо в жидів на арендї. Як жидови попереду не заплатиш, то й служби Божої відслужити не можна.
— Що ти верзеш?
— І коли собачий Жидюга не покладе не чистою рукою знака на святій пасцї, то й паски святити не можна.
— Бреше він, сього не може бути, щоб Жид нечистий клав значок на святій пасцї!
— Слухайте далї!… Я ще й не те розкажу: і ксьондзи їздять, тепер по всїй Українї в тарадайках. Та не те біда, що в тарадайках, а те біда, що запрягають уже не коний, а православних християн. Слухайте ще не все сказав: Уже, кажуть, Жидівки шиють собі спідницї з попівських риз. Ось які речі дїють ся на Українї, панове! А ви тут сидите на Запорожі та гуляєте. Видко, Татарин нагнав вам такого страху, що вже у вас нї очий нї вух — нїчого немає, і ви не чуєте, що дїєть ся на світї.
— Стій, стій! — перебив кошовий, що досї стояв з очима потупленими в землю, як усї Запорожцї, що у важних справах нїколи не піддавались першим поривам, але мовчали, збираючи грізну силу обуреня. — Стій!… І я скажу слово. А що-ж ви, — чорти би вашого батька!… — що-ж ви робили? Хиба шабель у вас не було, чи що? Якже ви потурали такому безправю?
— Еге, як потурали? А спробували-б ви, коли самих Ляхів було пятьдесять тисяч, та найшлись і між нашими собаки, що приняли їхню віру.
— А ваш гетьман, а полковники що робили?
— Наробили полковники такого, що не дай Боже нїкому.
— Як?
— А так, що вже тепер гетьмана спекли в мідянім бику в Варшаві, а полковничі руки й голови розвозять по ярмарках на показ усьому миру. Ось що наробили полковники!
Заколихала ся вся юрба. Зразу по всїм березї пролетїло мовчанє, немов перед страшною бурею, а потім загомонів весь беріг.
— Як!… Щоб Жиди тримали в орендї християнські церкви?… Щоб ксьондзи запрягали в голоблї православних християн!… Як!… Щоб потурати таким мукам на своїй землї від проклятих недовірків!… Щоб от таке творили з полковниками і гетьманом!… Та не бути сьому, не бути!
Такі слова лунали по всїм березї. Загули Запорожцї і почули свою силу. То вже не було хвилюванє нерозважного народа: то захвилювались характери тяжкі і кріпкі, що не швидко нагрівались, але нагрівшись, вперто і довго берегли в собі вогонь.
— Перевішати всю Жидову, — пронесло ся з юрби, — нехай не шиють з попівських риз спідницї своїм Жидівкам! Нехай не кладуть значки на святих пасках! Потопити їх усїх, поганих, в Днїпрі! — Сї слова, кинуті кимсь із юрби, полетїли мов блискавка по всїх головах, і юрба кинула ся на присїч, щоб повирізувати всїх Жидів.
Бідні сини Ізраіля, втративши решту свого і так боязливого духа, ховали ся в пустих бочках, у грубах і навіть залазили під спідницї своїх Жидівок; але козаки находили їх всюди.
— Ясновельможні пани! — кричав один, високий і довгий як тичка Жид, висунувши з купи своїх товаришів злиденну морду, викривлену від страху. — Ясновельможні пани! Тільки одно слово дайте нам сказати, одно слово! Ми таке скажемо, що ви ще нїколи не чули, — таке важне, що й сказати не можна, яке важне.
— Ну, нехай скаже, — промовив Бульба, який всегда любив вислухати винуватого.
— Ясні пани! — залебедїв Жид. — Таких панів ще нїколи нїхто не бачив, їй Богу, нї! Таких добрих, гарних і хоробрих ще на світї не було! — Його голос завмирав і тремтїв від страху. — Чи можна, щоб думали про Запорожцїв щось поганого! Ті зовсїм не наші, що орендарюють на Українї! Їй Богу, не наші! То зовсїм не Жиди; то чорт зна що; то таке, що тільки начхати на нього, та й кинути! От і вони всї скажуть те саме. Правду я кажу, Шльомо, або ти, Шмуль?
— Їй Богу, правду! — відповіли з юрби Шльома і Шмуль в подертих ярмурках, оба білі як крейда.
— Ми нїколи ще, говорив далї довгий Жид, — не знюхували ся з ворогами, а католиків і знати не хочемо: нехай їм чорт приснить ся! Ми з Запорожцями як рідні брати…
— Як? Щоб Запорожцї були з вами брати? — гукнув хтось з юрби. — А не діждете, прокляті Жиди! В Днїпро їх, панове, всїх витопити, поганих!
Ті слова були гаслом. Жидів розхопили по руках і стали шпурляти у хвилї. Жалібний крик доносив ся з усїх боків, але жостокі Запорожцї тільки сміялись, бачучи, як жидівські ноги в патинках і панчохах бовтають ся в повітрю.
Бідний красномовець, що накликав сам на себе біду, вискочив з кафтана, за який його хопили, в одній перістій вузкій камізолї, ухопив за ноги Бульбу, і жалібним голосом молив:
— Повісити Жида все буде час, коли буде треба, а на нинї віддайте його менї!
— Великий пане, ясновельможний пане! Я знав і брата вашого, покійного Дороша! Ой то був вояк на красу всьому лицарству. Я йому вісїмсот цехинів зборгував, як треба було викупитись з турецької неволї.
— Ти знав брата? — запитав Тарас.
— Їй Богу, знав!… Ой що то був за пан.
— А як тебе звуть?
— Янкіль.
— Добре, — промовив Тарас, і потім, подумавши, звернув ся до козаків і так промовив: — Повісити Жида все буде час, коли буде треба, а на нинї віддайте його менї!
Сказавши се, Тарас повів його до свого табору, де стояли його козаки.
— Ну, залазь під віз, лежи там і не воруш ся; а ви братця пильнуйте Жида.
Промовивши се, він подав ся на майдан, куди почало сходити ся все козацтво. Всї миттю кинули беріг і лаштованнє човнів, бо тепер ждав їх не морський, а сухопутнїй похід, і не судна та козацькі чайки були потрібні, але вози і конї. Тепер уже всї готували ся в похід, і старі і молоді; всї, на радї старшини, курінних, кошового, і волею всього війска запорожського рішили йти прямо на Польщу, пімстити ся за все лихо і зневагу віри й козацької слави, набрати добичі з міст, пустити пожар по селах і збіжах, розголосити про себе славу. Хто жив, підперезувавсь і узброювавсь. Кошовий виріс на цїлий аршин. То вже не був той, що робив, що свавольне козацтво задумало; то був необмежений повелїтель, то був деспот, що вмів тільки приказувати. Всї самовільні і гулящі лицарі смирно стояли в рядах, з пошаною похиливши голови, і не сміючи підняти очий, коли кошовий роздавав накази; роздавав він потихо, без крику і поспіху, з перестанками, як старий, бувалий козак, що не вперве виконує розумно задумане дїло.
— Обдивіть ся, всї обдивіть ся гарненько! — промовляв він. — Поправте мажі, випробуйте зброю. Одежі богато з собою не беріть: по сорочцї та по двоє штанів на козака, та по горшку саламахи й товченого проса — більше щоб не було в нїкого! Про запас буде на мажах усього, що треба. По парі коний аби було в кождого козака. Та возміть двіста пар волів, бо на перевозах та в болотах вони потрібні. Та лад додержуйте, панове, більш усього. Я знаю, між вами є й такі, що аби Бог післав яку здобич, беруть ся драти на онучі і китайку і дорогі оксамити. Киньте ту чортову звичку, геть усяке дрантя, беріть тільки зброю, як попадеть ся добра, та червінцї або срібло, бо вони лекші для схову і придадуть ся при кождій нагодї. Та ось вам, панове, наперед кажу: як хто в походї упєть ся, то нїякого суду над ним не буде: як собаку звелю привязати до мажі, хто-б він не був, хочби найхоробрійший козак в усїм війску; як собаку звелю застрілити на місцї й кинути без похорону на жир птахам, бо пяниця в походї не варт християнського похорону. Молоді, слухайтесь у всьому старших! Коли кого черкне куля або дряпне шабля по голові чи денебудь инде, ви не дуже зважайте на такі дрібницї: розмішайте набій пороху в чарцї сивухи, випийте душком, і все минеть ся — навіть пропасницї не буде; а на рану, коли не дуже велика, прикладайте тільки землї, замісивши її слиною на долонї, в ту мить рана присхне. Нуте-ж за дїло, хлопцї, та не поспішайтесь, повагом беріть до дїла!
Так промовив кошовий, і як тільки він скінчив, усї козаки негайно взялись до роботи. Вся Сїч протверезилась, і нїгде не можна було найти хоч одного пяного, наче-б їх нїколи й не було між козаками… Одні обтягали обводи колїс і переміняли оси у мажах; другі зносили на вози мішки з харчем, на инші накладали зброю; третї приганяли коний і волів. З усїх боків, чув ся тупіт коний, пробна стрільба з рушниць, бряжчали шаблї, ревіли воли, скрипіли мажі, гомонїли і кричали погоничі. І незабаром далеко-далеко ростягнув ся козацький табор на все поле. Довго прийшло б ся бігти тому, хто-б захотїв перебігти від його голови до хвоста. В малій деревляній церковцї піп служив молебень; покропив усїх свяченою водою; всї поцїлювали хрест. Коли рушив табор і потягнувсь із Сїчі, всї Запорожцї обернули голови назад.
— Прощавай, наша мати! — промовили якби всї в один голос. — Нехай тебе боронить Бог від усякого нещастя!
Їдучи через присїч, Тарас Бульба побачив, що його Жидок Янкіль розложив якусь крамницю з халабудкою і продавав кремінь, завертки, порох і всякі війскові причандали, потрібні в дорогу, навіть хлїб і колачі. „Ото чортів Жид!“ подумав Бульба й, під'їхавши до нього, промовив:
— Дурню, чого тут сидиш? Хочеш, щоб тебе застрілили, як воробця?
У відповідь на те Янкіль підійшов до нього близше і зробивши руками так, якби хотїв виявити йому щось таємниче, сказав:
— Нехай пан тільки мовчить і нїкому не каже: між козацькими возами є й один мій віз; я везу всякий потрібний припас для козаків і по дорозї буду постачати всякого харчу за таку дешеву цїну, як ще нї один Жид не продавав, їй Богу, так; їй Богу, так.
Здвигнув плїчми Тарас Бульба, дивуючись меткій жидівській вдачі, і поїхав до табору.