Тарасові на вічную память!
| Тарасові на вічную память! Львів: 1866 |
|
 |
|
Нема намъ пільги, відколи
Свого́ пророка поховали…
Отто могила!.. Дні печалі
Мовъ чорні хмари натягли́
На голубе́ родиме небо.
Повеселішали-бъ — не йде бо
Веселе сонечко до насъ:
Найкрасчий лучъ ёго погасъ;
Води живоі здрій запертий —
И стало въ насъ неначе мертво, —
Бо вмеръ великий нашъ Тара́съ!
Умеръ!… чого вже й плакать намъ,
Коли крімъ насъ ніхто не плаче?
Ні! вже не скла́детця иначе,
Що такъ вже скла́лось… Ворогамъ
На втіху слёзи ті, а намъ —
Відъ іхъ намъ пільги не прибуде.
Не плачте, братия! ми люде,
И вінъ бувъ чоловікъ, и вмеръ…
Теперъ не плачте, бо теперъ
Не слёзъ, а сили духа треба,
Щобъ одъ напа́сти не пропа́сть…
Моліть, хай змилуєтця небо
И духа силного намъ дасть,
Тоді и пекло переможемъ,
Зітре́мъ нако́рінокъ ворожий,
Бо духъ — то пла́менннй грімъ божий!
Поникла віща голова,
Горяче серце изгоріло,
И — живъ на-віки, бо жива
Душа не вмерла, не зітліла.
Не ввесь умеръ вінъ, — не зовсі́мъ
Півця́ въ могилу заховали:
То земнеє землі одда́ли,
А душу въ душу ми приймімъ!
Читайте-жъ, братия, читайте
Святихъ пісе́нь ёго завітъ:
Живеє слово полюбіть,
Живоі сили набірайтесь,
Не мріте — за́-жива не мріть!…
По Тімъ, хто вічно живъ, не плачте,
А жийте са́мі ви, и бачте,
Щобъ не заплакавъ вінъ на васъ:
Що ви не зба́вили Вкраіни;
Що вороги сміютця зъ насъ,
Що духа духъ такий не спасъ;
Що черезъ ді́токъ мати гине!…
И надъ Нево́ю й надъ Ара́ломъ
Свята намъ кожда пядь землі,
Куди нога ёго ступала;
Но є святійша відъ іі
Земля — дарма́ вже, що топтали
Іі Ляхи та Москалі! —
Вона святинею намъ ста́ла:
Бо вінъ родився въ тій землі,
Бо въ тій землі ёго могила.
Бо се земля, де й ми родились,
Де важко такъ жило́сь дідамъ,
Якъ важко внукамъ ди́хать нині…
Не дайте-жъ рідноі святині
На глумъ, на по́сміхъ ворогамъ!
Въ ту зе́млю, що нашъ Богъ давъ намъ,
Ви не вводіть чужого бога!
Не бійтесь ворога чужого:
Хотя й рука въ ёго́ залізна,
Та ба! — на глинянихъ стоіть…
Свою ви правду бороніть:
Тій правді ворога не грізно.
Хотя-бъ великий бувъ якъ світъ.
Упаде, бо не вде́ржуть ноги,
Що то́пчуть свя́тощівъ чертоги…
Лишъ са́мі ви іхъ не топчіть,
Щобъ не прогнівали ви Бога!…
Щасливший кождий Славянинъ
Одъ украі́нського народу…
Въ кого́ є діло — та съ чужимъ;
А насъ Славяне зъ світа зводять —
Ті загребущі Москалі,
Що изъ неситими Ляхами
За зъіжу руськоі землі
Гризутця… Отъ-які Славяне!…
То ніби намъ розважуть руки,
А духа нашого кую́ть:
За рідне слово йдемъ на муки;
Насъ не за бунти сма́гавъ кнутъ…
Боронять свічку засвітити
Намъ за Того́, хто ними вбитий
За те, що свій будивъ вінъ людъ!…
Пождіть! — прийде́ ще божий судъ
И часъ великоі молитви:
Колись відъ Татеръ по Кавказъ,
Та відъ Єсмані до Дунаю,
Такий відправимъ парастасъ,
Що внуки й правнуки згадають…
Хиба-жъ на світі мало насъ?
Хиба-жъ и духъ козачий згинувъ?
Хиба-жъ, дарма̀ співавъ Тара́съ?…
Ні! — ще не вмерла Украіна!
О кобзарю нашъ, Тарасе!
Духу ясний, щирий!
Чи ти нині въ божімъ раю
Живешъ генъ край миру,
Чи надъ Дніпромъ ти вітаєшъ
Въ рідній Украіні —
Коли чуєшъ, озовися-жъ,
Батьку нашъ єдиний!
Чи гараздъ тобі та свічка,
Що ми засвічаємъ
Въ серцяхъ нашихъ? чи завгодно
Тебе поминаємъ?…
Буде свічка та горіти
До скінчення світа,
Доки въ тоі Украіни
Ростуть рідні діти!
Буде свічка та горіти
До божого суду,
Доки люде загребущі
Кривдити насъ будуть!
Буде свічка та горіти
И тоді, якъ — братъ зъ братомъ —
Обіймутця всі Славяне…
Боже! дай діждати!
Климковичъ.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |