Танечниця з Пібасту/У власти Протея
| ◀ Гнів Гатори | Танечниця з Пібасту У власти Протея |
|
Коли незвісні та неназвані творці будували світ, вони перш усього розлили аж до найдальших окраїн усього, що єствує, Океан, безмежний простір валів-хвиль, піни, глубин та мілин. І дали йому мову, — сей тихий, любий гомін води, об яку вдаряє легіт. Посеред сього простору поклали землю наче смараґд у сталевій оправі і заселили її людьми. А люди мали услухуватися в чудову музику хвиль і з неї збагнути велич сил та умів, які розклали перед їх очима світ. Одначе люди не розуміли величі твірчих умів та боялися моря. Вони й не почитали творців, а тільки сих, що були посередниками помежи творцями а ними, — богів! Боги були для обмеженого людського духа володарями світа, а морським богом став химерний старець Протей. І веселий він як дитина, і грізний як пустинний вихор, і приязний як залюблена дівчина, і сумний як опечалений батько, і щедрий як плідна земля Кему, і пажерливий, наче голодний бегемот у багнах краю Куш. Що днини, що години зміняє він своє лице, та показує його морякові, щоби подивляв його богацтва та навчився життєвої правди, що найпостійніщою в життю є непостійність.
Тому з трівогою в серці ступає моряк на поміст корабля, але коли знова верне на суходіл, з тугою оглядається поза себе, де у глубині дрімає змінчивий Протей, а його діти, сафірні хвилі з тихим говором ударяють об обгиналки корабля, наче сказать бажають: Ходи до нас, верни ще раз, а не такі ще чудеса побачиш!
Під непорочним, голубим небом фенікійського моря, на сафірних хвилях, з подувом теплого вітру, наче білі лебеді на озері Наату, плили дві нави. На щоглі першої з них маяв багряний прапор, а на жовтому вітрилі виднів образ египетської богині Ізиди, на знак, що корабельник був під опікою володаря Египту. Одначе на чердаці та на кінці щогли стояли малі, золочені ідоли фенікійського Мелькарта, а зі заду на високій кормі, у хатчині корабельника скалили зуби камяні, карликуваті, грубо оливою намашені чорні фіґурки Патеків. Вони містилися на малому вівтарі, а перед ними на вистеленій подушками лежанці спочивав корабельник Магарбаль. Звідсіля бачив він усе, що діялося на палубі й видавав прикази морякам.
Дальше на південь плила друга нава, дещо менча на величину, але у прочому зовсім схожа на першу. Обі були довгі й не високі, бо сиділи доволі глубоко у воді. Обі мали закривлені дзьоби, по одній низькій щоглі з широченним вітрилом та високі корми з хатчиною на верха. Під хатчиною була каюта, а ще низче на самій палубі крита кімната для керманича і залоги. Палуба щільно покривала нутро корабля, а на ній сиділи до лавочок привязані гребці. Сорок їх сиділо біля весел, а двацять моряків робило службу, або сиділо у кімнаті керманича.
У каюті більшого корабля з формінґою в руці спочивав Ксант, а біля нього на мягкій, жовтявій подушці лежала Герзет. Чудова, ніжна її стать, одіта в прозорий калязір, ярко відбивала від других жінок, яких кільканацять сиділо та лежало у каюті. Вже з внішного виду пізнать було, що вони тільки служебниці Египтіянки. Пізнать було також по їх покорі та мовчаливости, що вони без спротиву віддали її перше місце в серці Евмаха, і як Азіятки не бачили в сьому нічого дивного. Усі жінки отвирають обійми Адонові, та він химерний наче метелик, всілякі квітки на лету находить, а то й у власну красу заглядиться!… Хто знає, може завтра, відвернеться лице володаря знова до них та поглядить давної любки, кажучи: „Мандрівник-купець, який збирає скарби по всьому світу та звиджує всілякі краї, вертає таки вкінці під вієри пальм на плоску крівлю біленької хати над широким Евфратом чи над бистрим Оронтом, і вітає радісно матір своїх дітий“. Ось так верне може й він… О Милітто!
Геройські члени Евмаха обіймав тісно хітон зі синього, тонкого полотенця. На ногах мав мягкі постоли, а пахощами орошене волосся придержував золотий обруч. Румяні уста складалися до усміху, а сині очі здавалися відбиткою небозводу. Тому наче у небозвід задивилася у них Герзет, наче у яку неземну музику заслухувалася у його голос.
— Ще один день і бажаний та ожиданий суходіл привітає нас, — говорив Евмах, — осядемо в тіни мікенської скали, бо не знаю, чи живі ще батьки мої в Тірінсі, та чи змінилося серце убиваючої мужів Андрофілі. Тому боюся йти туди. Нема в нас у Пелясґії великих скарбів золота, срібла, міди, нема самоцвітів, ні дорогих паволок, тому богачем поверну я у землю моїх батьків. А на богатого ласкавим оком гляне й годованець божій-король і співгорожани. Він дасть мині місце при свойому столі, де збираються знатніщі мужі, а вони віддадуть мині перший голос у судовому крузі. І тобі, Герзет, не бракне гарних та роботящих невільниць. Будеш панією у гарно збудованому талямі та зберігатимеш серед пахущих кімнат у кованих скринях білє, одежу, дорогоціннощі. Ніколи не бракне тобі і солодкої любови, бо у нас у Пелясґії одна тільки жінка орудує не тільки домом але й серцем чоловіка.
— Ох, Евмаху! — усміхалася Герзет. — Кільки разів нагадаю собі Птахготепа, фараона, стару Ату зі святині, тільки разів бачу й пяного жреця з покусаною танечницею, покервавлені тіла, пошалілі від танцю дівчата. А тоді здрігається моє серце, наче від нічної чи полуденної змори. Все те, все те позад мене, а передімною щастя! Так, о так уявляла я собі його при боці любимого, у крузі рідні, при огнищі. Хай побережуть його твої й мої боги!
— Наші боги, Герзет! — сказав Ксант. — Вони одні для всіх, тільки ріжно називаються.
— Так як любов, Евмаху — відказала дівчина, — хай проведе нас до неї Ізида, цариця моря!
І взявши гарфу, вдарила кілька акордів, а в слід за сим під синє вечеріюче небо поплила пісня.
Ізидо, мати світлих зір,
Ізидо, мати моря,
Злети з пустих Синаю гір,
Сповни життям мертвий простір,
Добром країну горя.
Подай нам силу обоїм
Сю пісню проспівати,
Щоби се любе та ніжне
Чуття могуче і чудне
Потоком слів віддати.
Як вкриє світ синява ніч
В легенький далі фон,
Ти зійдеш з неба і тоді
Забються серця молоді…
Се твій зове закон.
Забудуть блеск та тьму нічну,
Забудуть світ без долі,
Ізиді серця дар дають
І голова на білу грудь
Схиляється поволі.
— Земля! земля! — залунав нагло голос моряка, що стояв на чердаці під ідолом золотого Мелькарта.
— Слава Мелькартові! Дяка Патекам! Земля! земля!Враз заворушилося все на кораблі. Позривалися дівчата і побігли між моряків Магарбаля.
Устав й Евмахос і нагло счез із його лиця вираз любовного захвату. Засвітилися очі, грізно стягнулися брови, формінґа полетіла в кут.
— Коханий, брате мойого серця, що з тобою? — налякалася Герзет.
Але Ксант не відповів. Із під лежанки добув шолом з трома китицями, кований черес, величезний щит та меч, пірвав у долоню дві списи, які стояли при вході в каюту і одним скоком найшовся біля східців на палубі. Довкола нього зібралося вмить десять мужів у перепасках на бедрах, які бували тільки у рабів. Були се його дружинники, які робили моряцьку службу на рівні з моряками Магарбаля. Евмах підійшов до великої скрині, яка стояла біля керманича, а мнимі раби відчинили її. Щити, шоломи, череси, ножі заіскрилися в їх очах, і вони вмить порозхапували їх між себе з правою властивою воєнним людям.
Тимчасом Магарбаль, вислухавши пісні Герзети, усміхався солодко у передсмаку тої хвилі, коли чудова Египтіянка заспіває сю пісню і йому. Нагло почув оклик вартового, солодкий усміх змінився у насмішку, яка викривила гарне ще лице Азіята у пику сатира. Він швидко зійшов східцями на палубу, звідкіля бігли саме всі моряки на чердак. Надармо гукав на них Магарбаль з далека. Вони спішилися, щоби побачити ще перед заходом сонця береги Кипру. Коли одначе суворе лице корабельника появилося між ними, вони згуртувалися й охоче пішли ловити Пелясґійця. Лови на людий були їх звичайним ділом, а сим разом не треба було й побоюватися, що нападений буде боронити своєї свободи. Він навіть не надіявся нападу, тож хотяй би навіть і найшов при собі ножаку або дрючок, не змігби пошкодити товпі напасників.
Азійські дівчата почули, про що йде річ, бо добре знали фенікійську мову. І вмить поняли, що увязнення їх пана се для них горе, хто знає чи не більше самої неволі. Намість веселого, привітного чи байдужного Ксанта, ставби їх володарем жорстокий, загонистий, нахабний Азіят, а з його рук, наче товарина, пішли би вони на поталу кипрійським чи кретійськім селюхам. Селюхи до року–двох виссуть із невільниць всю красу, понаду, молодість, а там і викинуть з кімнат до челядної між вонючих рабів, носити воду та землю до винниць. Тому знаючи се, кинулися дівчата остерегти Ксанта перед небезпекою. Та на жаль їх наміри збагнув проворний купець-корабельник і приказав задержати їх на чердаці. Двох моряків з нагаями стануло на сторожі біля гуртка наляканих красавиць. Рівночасно товпа з яких двацять Фенікійців підходила нишком до задних східців. Ось вони вже й перед ними та перед темним отвором кімнати керманича.
Перший Азіят зі зашморгом у руці став поволі спинатися на східці, коли нагло зверещав нелюдським голосом і з глухим ломотом покотився під ноги Магарбаля. Він вертівся наче притоптаний хробак, а обома руками притискав розпорений списою живіт, із якого випливали тенеса та бухала струя чорної крови.
А в сю мить із під східців, із темного отвору кермової кімнати вилізло чудовище. Перш усього показалися два вістря спис. Одно було лискуче, чисте, з другого стікала кров пробитого моряка. За вістрями висунувся наче велитенська черепаха щит, а над ним три китиці шолома, з під якого грізно гляділи очі Евмаха.
Враз подалися Феніки, їх члени прошибла дрож переляку, а трівога упала на темні лиця блідим відтінком смерти.
Евмах випрямився на весь ріст, а взявши одну спису в ліву руку, підняв правою другу в гору й засміявся. Дивно відбивав сей голосний регіт від кректання та харчіння конаючого моряка. Здавалося, що вбитий береться піднімати на глум вбийника.
— Ти перечислився, крамарю! — говорив Ксант. — В Египті навіть сі, що не знають мови Феніків, розуміють їх підлі замисли. Небесні боги гидяться ними і покарають їх руками вибранців. Не дармо обіцяв я їм десятину майна. Тепер ось додаю до сього четвертину твойого!
Магарбаль бажав відповісти, і виторгувати бодай мир, та прощення. Показалося одначе, що він і в сьому перечислився, бо ось останнім словам Евмаха товаришив свист списи, яку правна рука полковника вгородила в тіло найблизчого ворога. В слід за сим з чорного отвору кормової кімнати вилізло ще десять таких самих чудовищ. Засвистіли списи й ні одна не пролетіла даром. Бо й чим була ся боротьба на гладкій, білій палубі корабля, проти важенних боїв зі звинними Хетійцями серед вертепів Кадешу, та пісків пустині?
Крики, зойки, загальна втеча! Моряки ховалися поміж гребцями, які вельми раді з погрому немилосердних панів, копали їх ногами та викидали назад на палубу. Деякі бігли на чердак між дівчата, а сі з вереском ховалися по кутках, щоби й їх не влучила де у пітьмі яка навманя кинена списа. Инші бралися до збруї… Та все те було даремне! Згинули всі, а останнім упав Магарбаль, який сховався на дзьобі корабля під ідолом Мелькарта. І ідол і купець потонули у темньому морі, а воно з легким хлюпотом замкнулося на віки над обома.Один тільки керманич остав при життю. Він поклявся на всіх богів Сідону довести наву до берегів Пелясґії і то якраз напроти мікенської скали.
Коли на небо зійшов місяць, оглянувся Ксант за другим кораблем. Не міг його одначе доглянути у темряві і тому велів запалити вязку смолоскипів на шпилі щогли… І ось далеко у південній стороні заблимало вкоротці таке саме червоняве світельце, а о півночі обі нави стрітилися. Першою річю, яку побачили очі Пелясґів, був труп Балім Регаба, а першим словом, яке почули, було поздоровлення Лязіоса:
— Витай, побіднику Рамзеса! — Страшно крихкі кости у сих крамарів. Аж дивно мині, чому його святість не поторощить їх зразу. Двісті Пелясґів та тисячка египетських водоносів булоб аж надто до сього.
У тіни мікенської скали збудували захожі з Фенікії та Египту майстри нову домівку для багатого купця зі Себенніту, який купив собі у короля на се право. Вправді купець був вельми схожий на Пелясґа, але золото та азійські дівчата були зовсім правдиві. Тому король і не допитувався про минувшину купця, а радів, що добутими дарунками наповнить опустілу скарбницю. Купець на імя Евмах піддав йому ще й гадку, якби то без великої небезпеки позбутися з Пилясґії кретійських ратників повстанням. Він сам брався навіть згуртувати довкола мікенського короля всіх наємників, які мали невдовзі вертати з Египту. Не диво отже, що Евмах став першим другом божого годованця-короля.
Величавий був дім Евмаха. Зелені, червоні, сині та жовті стовпи, одвірки, стіни та ворітниці були прикрашені різбами, волютами, фіґурками, малюнками, а тут і там блестів навіть полірований спіж або мідь. По двору в нього ходило чимало рабів та невільниць а на гноєвищі роїлося від товстих баранів та широкорогих волів і коров. Скорі собаки берегли хати, а новий поріг швидко вигладили постоли гостий, післанців та приїзжих купців із Крети, Кітери, Евбої, Йонії, Карії, а навіть і далекої розбишацької Дарданії.
Росло майно, значіння Евмаха, одначе найкращим самоцвітом його щастя була й остала Герзет. Всупереч звичаєві Египту вона засіла при огнищі Евмаха, як жрекиня при жертівнику, а коли находили на неї спомини розгульного життя Пібасту, казала до своєї душі летиві слова: Не гляди щастя у многих, бо даєш його тільки одному!