Східній Світ/1927/1/1917 рік у Монголії

by А. Гладстерн

◀ Східні виставки

Східній Світ А. Гладстерн 1917 рік у Монголії

Відкриття і наукові досягнення за останні роки в царині вивчення древнього Сходу ▶

II. ІСТОРІЯ. ЕТНОГРАФІЯ. ЛІТЕРАТУРА

---

Проф. А. Гладстерн.

1917 РІК У МОНГОЛІЇ.

Для історії російської революції, жовтневої та лютневої, мають величезний інтерес не тільки події та факти, що виникали в „територіяльних межах“ революції, на просторах колишньої російської імперії, але й реальний відсвіт від революції по російських колоніях за кордоном. Театр військових дій революції — Росія: проте, і поза межами головного театру стикалися окремі соціяльні групи та інтереси. Революційна стихія не визнає прикордонних стовпів й насамперед вона вдирається в оточення, куди ведуть господарчі, національні та політичні артерії „з рідного краю“, з країни революції.

Таким оточенням, щільно звязаним з Росією, є російські колонії у Монголії, а особливо найлюдніша з них, Ургінська, в столиці Монголії. Виплеск революційної стихії залляв засохлі береги багна російських оаз у Монголії; люди, що доти начеб-то застигли в своїх думках про монгольську худобу, вовну й роги, схаменулися і… почалася революція в Кобдо, Урзі, Улясутаї.

Окремі шматки повісти за російську революцію в Монголії розкидано в листуванні російського дипломатичного агента в Урзі, Ургінського виконавчого комітету громадських організацій, Іркутського краєвого комісара тимчасового уряду, російського посла у Пекіні, міністра закордонних справ та інших. Матеріяли, що ми їх добули з архіву канцелярії дипломатичної частини колишнього Іркутського краєвого комісара (що заступив генерал-губернатора) — дають можливість відновити у деякій мірі картину громадської боротьби та міжнародньо-політичну обстановку в Монголії в 1917 році.

Центр боротьби в осередку російської діяльности й російського впливу в Монголії — в Урзі. Монгольська столиця Урга є столицею і для російських селищ у Монголії, — вона й в 1917 р. „давала тон“ в громадському житті росіян у Монголії. Додамо, що російська колонія в Урзі налічувала щось 2500 осіб та що, як і російське населення скрізь у Монголії, складалася в переважній більшості з торгового елементу. До торговельної буржуазії прилучався й незначний контингент найманих службовців-прикажчиків; були в місті й кустарі-ремісники.

Робітники поодинці розкидані по заїмках торговців і ніякої соціяльної сили не уявляють. Інтелігенція зовсім нечисленна; ледве можна налічити кілька десятків інтелігентів. Але поруч з цим соціяльно „благонамеренным" населенням, в Урзі перебував дипломатичний агент (він-же й генеральний консул); він репрезентував в Монголії до революції російський уряд. Лютнева революція 1917 року обернула дипломатичного агента на представника російського тимчасового уряду. При дипломатичному агенті був невеликий штат урядовців і військовий загін — козачий конвой. Російські військові були в Урзі ще й інструктори Монгольської бригади (тубільної). В другій російській колонії — Кобдо було щось 200-250 осіб, а в Улясутаї біля 100. Колоністи по своєму соціяльному складу ще однорідніші: це — переважно торговці Скотарство та хліборобство були господарчою базою їхньої діяльности. В Кобдо та Улясутаї були резиденції російських консулів^[1].

І

Перше офіційне повідомлення про „стан війни“ поміж Ургінською колонією та дипломатичним агентом Орловим дійшло до Іркутську 13 березня 1917 року. Президія загальних зборів ургінської колонії подає 12 березня Іркутському краєвому комісару Салтикову копію телеграми, що президія надіслала міністрам закордонних справ та військовому. В телеграмі „Ургінська колонія сповіщає міністрів закордонних справ та військового, що дипломатичний агент Орлов чинить опір колонії, що до широкого ознайомлення з переворотом, що стався в Росії, та здійснення громадянами колоній тих прав, що надає їм декларація тимчасового уряду“. Опір дипломатичного агента полягає у тому, що він не скликає загальних зборів членів колонії, щоб визнати новий державний лад, відмовляється від безпосередніх зносин зі зборами колоністів та їхньою президією, визнає загальні збори колоністів за незаконні й неправоздатні ухвалювати постанови в справах самоврядування, одержавши відомості про переворіт, ізолював конвой від російської людности, а прочитав відомості та наказ військового міністра лише на вимогу конвоя.

Зараз-же, тоб-то 13 березня, голова Іркутського виконавчого комітету Кругліков од себе подає міністрові закордонних справ Мілюкову скарги ургінської колонії. Ми не знаємо — чи відповів Мілюков, і яка його відповідь. Тим часом, відносини поміж ургінськими громадськими організаціями та дипломатичним агентом що далі загострювались. Серед росіян в Урзі повстає диференціяція: офіцери — на боці дипломатичного агента і в опозиції до Комітету та громадських організацій. Втягується в боротьбу козачий конвой. Він мав у складі виконавчого комітету свого представника, що відограв, видно, пасивну ролю. Вже в середині березня в консульських колах почувається, що конвой непевний. Справді, заходів ізоляції конвою від „сторонніх осіб“ було вжито зараз таки, як консул одержав звістки про переворіт у Петрограді. Це стверджує заява козачого офіцера, військового старшини, в засіданні Ургінського виконавчого комітету 31 березня^[2]. Боронячи дипломатичного агента від заходів звернених проти нього, військовий старшина проте визнає, що дипломатичний агент дав наказа: „щоб уникнути зайвого зворушення, тимчасово нікого зі сторонніх не пускати до конвою, а начальник сам мусить читати та пояснювати козакам телеграми про події“. Але, очевидно, вжиті заходи не врятували конвой від „розпропагування“. В середині березня урядовець генерального консульства Кузнецов в розмові з тимч. в. о. начальника конвою Малишовим припускає думку що „для втихомирення розпропагованого^[3] конвою дипломатичний агент може викликати з монгольської бригади кулеметну команду“^[4]. Виникла думка, припустім навіть скороминуща, про можливість чужоземної інтервенції на клаптику російської землі, на екстериторіяльній російській факторії в Урзі, де містилась дипломатична місія. Як свідчить сам Кузнецов^[5], 13 березня „на загальних зборах членів ургінської колонії чулися голоси: „арештувати дипломатичного агента“; він, Кузнецов, спитав прапорщика Малишова, чи справді конвой піде арештувати дипломатичного агента. Малишов відповів йому на це так: „навряд чи це може бути але в разі конвой на це піде, то нічого не вдієш“. „А уявіть собі, що силі можна буде протиставити силу — прийдуть з бригади (монгольської, А. Г.) кулемети й розстріляють конвой“ — ніби запитує Кузнецов, що знав наміри дипломатичного агента, хоч і не співчував їм. Після, щоб зменшити вражіння від висловленої ним гадки, Кузнецов запевняє, що він мав на увазі „кулеметну команду“, „не монголів, а ті кулемети, що були в завідуванні російських інструкторів, бувших в бригаді“. Але в цій справі ми маємо інше цікаве свідчення. 12 березня гр. Жамсаронов заявляє (виконавчому комітету чи загальним зборам російських громадян), що „дипломатичний агент просив його заспокоюючо вплинути на загальні збори, вказавши, що дипломатичний агент в разі потреби має право удатися до монголів по охорону“^[6]. Отже, йде не про кулемети, що є в розпорядженні деяких російських інструкторів монгольської тубільної бригади, а про самих монголів. Дипломатичний агент таки мав намір, в разі потреби, вдатися до монголів. Мабуть „монгольський аргумент“ учинив на російську колонію несприяюче й небажане для дипломатичного агента вражіння. Дипломатичний агент учуяв це й, скористувавши приватню розмову Кузнецова з прапорщиком Малишовим, видає 14 березня Кузнецову наказа:

„В наслідок заяви прапорщика Малишова, що ви сьогодні ранком сказали йому, ніби в разі замаху російської колонії в Урзі на особу дипломатичного агента, цей може вдатися по допомогу до монгольської бригади, вважаючи цю вашу думку за образу російського представника в Монголії, надаю вам в дисциплінарному порядку три доби хатнього арешту з виконанням службових обов'язків^[7].

Кузнецов протестує. В рапорті до міністра закордонних справ він висловлює своє здивовання з приводу „такої незвичайної в міністерстві закордонних справ кари“ і вважає, що „так караючи, порушують найелементарнішу справедливість“^[8].

Наказ же про свій арешт Кузнецов пояснює „нервовим настроєм та розгубленістю п. дипломатичного агента, в наслідок того, що російська колонія з нього незадоволена через його політику адміністративного тиску на колонію“. „Вважаючи на таку атмосферу незадоволености — пише далі Кузнецов — на загальних зборах колонії 12 березня було порушено питання про відношення диплом, агента до державного перевороту та його позицію до російської колонії… Боячись, мабуть, гвалтовних учинків з боку колонії, аналогічних тим, що їх вживано до губернаторів в Росії, дипломатичний агент… реабілітуючи себе перед колонією, покарав так незвичайно мене, мабуть сподіваючись, що це заспокоїть колонію“. Що й справді дипломатичний агент мав намір виправдати себе перед колонією, Кузнецов бачить з того, що „коли-б п. дипломатичний агент вважав, що його справді ображено, то він зараз-же сповістив би про це міністерство, а не обмежився б 3-хденним хатнім арештом“. Проте, дипломатичний агент обіцяв Кузнецову, що „про арешт не буде відомо міністерству“^[9].

Коли б не рапорт Кузнецова, то міністерство закордонних, справ і не знало б про його арешт, але ургінська колонія, вся Урга довідалась про це зараз-же. Та й не тільки сама Урга: цією історією зацікавилася російська колонія в Маймачині — і звідти від виконавчого комітету летить запитання до Ургінського виконавчого комитету. Арешт Кузнецова не впливає заспокоюючо.

Ми зупинилися на історії арешту Кузнецова, як на зовсім виїмковій справі: по-перше, дипломатичний агент, що має боронити своїх земляків, бути їм за оборонця в чужоземній державі, настільки загострив з ними взаємини, що серед колоністів одверто лунали голоси, що треба арештувати дипломатичного агента за допомогою конвою, що мався при його особі, для охорони від будь-яких замахів, по-друге, передбачаючи таку можливість, в дипломатичному агентстві мають думку про монгольську інтервенцію.

Як ми вже бачили, російська колонія бурхливо реагувала на „політику адміністративного тиску на колонію“ з боку дипломатичного агента. Ті часи давали багато нагод дипломатичним і консульським агентам в Монголії для „адміністративного тиску“. Відомче коло цих агентів було геть ширше від компетенції їхніх колег по західних державах. Російсько-хінські та російсько-монгольські трактати та консульський статут^[10] надавали представникам російського уряду в Монголії (як і по всій Хіні) право на адміністративну й судову владу над російськими підданними.

II

Прірва, що була поміж російським генеральним консульством (дипломатичним агентством) та російською колонією, дальшим розвитком подій все поглиблювалась. Авангардом громадських сил, що були в опозиції до дипломатичного агентства, є дрібна буржуазія (торговці та ремісники) та інтелігенція; голос їх чутно в резолюціях та постановах громадських організацій. Не зважаючи на свою нечисленність, вони все ж в період революційного піднесення впливають на середню буржуазію й підштовхують її. В таборі т. зв. суспільности утворився мало не єдиний фронт.

По той бік (одверто або нишком) залишились нечисленні крупні торговці.

Центром протилежного табору, на чолі з дипломатичним агентом, був персональний склад дипломатичного агентства (більшість), урядовці інших російських відомств в Монголії (фінанси, торгівля) та російські офіцери (з козачого конвою та Монгольської бригади). Офіцерство — войовничий авангард цього табору. Цікава психологія жменьки офіцерів, закинених до далекої монгольської оази, й уперта опозиція їхня комітету громадських організацій, що репрезентував щось 2½ тисячі люду.

Події, що відбулися в Урзі наприкінці березня і показали громадсько-політичне обличчя обох таборів, що брали участь в боротьбі, звязані з ім'ям прап. Малишова. Спричинився до того інцидент при огляді сховок якогось-то громадянина Прокіна. В Урзі теж була спекуляція харчовими продуктами та іншими предметами першої потреби серед російської колонії. Щоб не ховали продуктів для підвищення на них цін, виконавчий комітет 17 березня 1917 року ухвалив провести реєстрацію й оцінку запасів борошна, цукру, соли й деяких інших предметів першої потреби. Заборонивши передавати й вивласнювати зареєстрований крам без свого дозволу, комітет мав на увазі можливу реквізицію цих продуктів за гроші. Проведення цієї реєстрації було покладено, між іншим, і на прап. Малишова. Власників краму було попереджено, що опір реєстрації „буде розглядатися, як антигромадський та антипатріотичний учинок, а крім того, накладатиметься пеня, що її розмір визначатиметься окремою мотивованою постановою виконавчого комітету“^[11].

Все йшло горазд. Але ось гр. Прокін зробив „антигромадський та антипатріотичний учинок“, відмовившись одкрити прап. Малишову деякі свої комори, це, як запевняв гр. Прокін, „переховувався крам“, що не підлягав реєстрації. Прокін вважав, що „вільні громадяни мають право на більше довір'я від своїх вибранців і вважати кожного, або будь-яку частину громадян, як людей нечесних — ганебно“^[12]. І щоб довести своє обурення на недовір'я до вільних громадян, Прокін, прощаючись, не дав руки прап. Малишову.

Виконавчий комітет так відповів Прокіну: „1) визнати вчинки гр. Прокіна: а) навмисним опіром наказу виконавчого комітету та б) образливими, навіть своєю формою, для члена виконавчого комітету гр. Малишова, а також для самого комітету, а через те й для загальних зборів, що обрали комітет; 2) постанову виконавчого комітету про реєстрацію предметів першої потреби зокрема у гр. Прокіна виконати обов'язково та… 4) оштрафувати гр. Прокіна за опір постанові виконавчого комітету на 100 карб.“^[13].

Загальні збори російських громадян в Урзі ухвалили позицію виконавчого комітету в справі Прокіна, не зважаючи на те що Прокіна обороняв якийсь гр. Хлєбніков, що обстоював твердження, що „російські громадяне заслуговують на більше довір'я“. На цьому загальному зібранні, між іншим, було чути новий для Урги різкий соціяльний мотив; лунає голос: „Гр. Прокін не мав чого ображатися за недовір'я до нього… вважаючи на те, що… це недовір'я викликали взагалі скрізь багатирі-купці, що на 99% спекулянти^[14]“.

Здавалося, що справа на цьому скінчилася. Так і ухвалили загальні збори: визнати „справу закінченою“. Але не так розвязав це питання офіцерський корпус в Урзі. Офіцери були й на згаданих загальних зборах, але не брали участи в обговореннях і свого відношення до інциденту Малишов-Прокін не виявляли. Але вони не залишись і байдужими глядачами цього. 20 березня відбулась приватня нарада „російських офіцерів в Урзі“, що на ній обговорювано вищезгаданий інцидент.

Малишов „з обов'язку громадянина“ сповіщає виконавчий комітет: зібрання офіцерів затребувало від мене пояснень, чому я, як офіцер російської армії, нічим зараз же не реагував на образу від гр. Прокіна, коли він, Прокін, під час реєстрації в нього предметів першої потреби дозволив собі некоректно поводитися зі мною і не подав руку прощаючись. Я казав зібранню офіцерів про те, що при реєстрації я чинив не як офіцер, а як член виконавчого комітету і яко такий склав відповідного протокола. Протокола цього обговорював виконавчий комітет та загальні збори російських громадян, що й визнали вчинки гр. Прокіна за антигромадські й образливі для комітету в цілому; що ж до образи мене, як приватньої особи, то я вимагаю від гр. Прокіна, щоб він прохав у мене пробачення, а як ні, то я викликаю його на дуель^[15]“.

Прокін одмовився просити пробачення: „зібрання офіцерів визнало, що моя (Малишова) дуель з Прокіним неможлива, бо Прокіна, яко селянина^[16], не можна викликати на дуель“. „А тому зібрання офіцерів, визнавши, що Прокін в моїй (Малишова) особі образив офіцерський мундир і на цю образу я (Малишов) зараз-же відповідно не реагував і надалі не можу реагувати, бо Прокін просити пробачення відмоляється, а дуель з ним неможлива, ухвалило: запропонувати прап. Малишову подати рапорта про відклик його з Урги“^[17].

На претензію „зібрання офіцерів“ Ургінський виконавчий комітет відповідає рішучим протестом і нагадує, що згідно з „декларацією тимчасового уряду й наказу військового міністра №114, прап. Малишов має право брати активну участь в громадських справах“, що „ані у прап. Малишова, ані в Комітета в цілому не виникло навіть такої думки, як у Зібрання офіцерів в Урзі, немов би звання офіцера несумісне зі званням та роботою члена виконавчого комітету“^[18]. Похваливши прап. Малишова за те, що він ні фізичною розправою, ні зброєю не відповів „на безпідставну грубість Прокіна“ і тим усунув можливість ексцесів, Виконавчий Комітет стає на гідну засаду й заявляє офіцерам, що він (вик. к-т) „принципово, а не тільки в даному випадку з прап. Малишовим, не може погодитися з думкою зібрання офіцерів в Урзі, що будь-яка і в яких би не було умова образа офіцерського мундира обов'язково викликає негайну фізичну розправу“. „Така розправа, на думку виконавчого комітету, мусить зникнути разом із поваленим державним ладом“.

Обстоюючи право на дуель всіх громадян, виконавчий комітет протестує проти „думки зібрання офіцерів в Урзі, начеб-то дуель між прап. Малишовим та гр. Прокіним неможлива тільки тому, що гр. Прокін — селянин“, бо „така думка притьмом протилежна духу декларації тимчасового уряду й є спадщиною старого ладу російського життя, з чим треба всіма засобами боротися“.

Далі виконавчий комітет відзначає надзвичайно кумедний факт у всій цій історії, про образу офіцерського мундиру: „непослідовність поведінки старшого чином офіцера в Урзі“. Цей офіцер, вважаючи, що вчинки гр. Прокіна ображають честь офіцерського мундира взагалі, а не тільки члена виконавчого комітета прап. Малишова, проте, „підтримує з Прокіним тісне знайомство, з тим Прокіним, що ніби-то образив офіцерський мундир, який носить і сам військовий старшина^[19]“.

Треба думати, що дійсні мотиви такого суворого вироку Малишову, як вигнання його по-за межі Урги, полягали зовсім в іншому.

Ургінський виконавчий комітет бачив, що становище серйозне й побоювався втратити найактивнішого свого члена, а тому звернувся за допомогою до Іркутського, як більш авторитетного, Комітету.

Через тиждень, 31 березня, Ургінський виконавчий комітет і офіцери, в повному складі, побачились на засіданні виконкому. Старший з них „від імени офіцерів Урги“ виголосив свого роду декларацію. Звертаючись до членів виконавчого комітету, він сказав, що „вважає за необхідне сказати де-кілька слів про те, що в часи перевороту та й досі населення Росії чомусь несправедливо загалом взяло під підозріння офіцерство в прихильності до старого ладу, а тому неприязно, а иноді навіть вороже, ставилось, а деколи й тепер ставиться, до них. Проте, ми знаємо, — говориться в декларації — що в порівненні з розміром та важливістю перевороту, була зовсім незначна кількість жертв, і це тому, що мало не все офіцерство було на боці революції. Салдатів хтось розпропагував, а офіцери самі себе розпропагували. Звичайно, як і скрізь, були винятки… Через це гуртове і зовсім безпідставне запідозріння надзвичайно важко відбивається на офіцерстві, і на нашу думку, це в більшості наслідок несумлінної агітації. Зокрема таке відношення виконавчого комітету до офіцерів в Урзі безсумніву є наслідок зловмисних чуток поширених невідомо ким“^[20]. Зрікаючись симпатій до монархії, офіцери, устами старшого над ними, запевняють виконавчий комітет, що вони „радісно й всім сердцем, також, як і ціла Росія, присягали тимчасовому урядові і тому дивуються, що їх запідозрюють в прихильності до поваленого ладу“^[21]. А щоб не давати підстав такому підозрінню, то офіцери й погодились з пропозицією комітету: „сумісно обговорити інцидент поміж Малишовим і Прокіним“, хоча вони визнають „що Комітет не вправі втручатися до приватних справ офіцерів“^[22].

Як видно, декларація військового старшини не дуже впевнила комітет. Позиція, що зайняли офіцери в інциденті поміж Малишовим та Прокіним, не спростовувала підозрінь Комітету в „прихильності офіцерства до старого ладу та до старих порядків“.

Не порозумілися вони й після спільного обговорення інциденту, хоч і як намагались деякі учасники конференції.

Розмова виконавчого комітету з офіцерами не довела ні до чого. Виявилось, що на думку військового старшини, „за старого режиму тільки дворяни зі зброєю в руках відповідали на образу; Прокін, бувши селянином, мав право іще й до перевороту, а тепер тим більше, відмовитися від дуелі“^[23]. Довідалися, що на думку одного з офіцерів, „прап. Малишов, ставши членом виконавчого комітету, був „на побігушках“ у цього таки виконавчого комітету“. Виявилось, що прап. Малишов „скорившись долі“^[24], просив начальника Ургінського конвою запитати начальника Троїцькосавського консульського конвою, чи „не візмуть його (Малишова, А. Г.) туди на службу“. Відповідь була негативна^[25].

Далі виявилось, що обурення офіцерів викликане тим, що постанову зібрання офіцерів Малишов „виніс на вулицю“^[26], тоб-то у виконавчий комітет. Вважаючи, що „не можна припускати від товариша по мундиру таких учинків“, офіцери видали непоправному Малишову такий вирок: „не входити ні в які стосунки з прап. Малишовим, як з офіцером“^[27]. Малишову виповіли рішучий бойкот.

Марні всі зусилля виконавчого комітету довідатися, щож, врешті, має зробити Малишов, щоб ліквідувати інцидент з Прокіним. „Тільки один з офіцерів стверджує свою заяву на зібранні офіцерів, що він, бувши Малишовим, зарубав би або застрелив Прокіна“. Всі ж присутні в засіданні виконавчого комітету офіцери дипломатично відповідають: „Розвязати це питання (тоб-то, як ліквідувати інцидент з Прокіним) — це є справа Малишова“^[28]. Член виконавчого комітету Бутуханов на це наївно відповідає, „що Малишову дано сатисфакцію постановою виконавчого комітету^[29] та загальними зборами“ російських громадян Урги. Але офіцери додержуються іншого погляду, тому що прап. Малишов, хоча він і є член Виконавчого Комітету, але „всі 24 години він залишається офіцером“^[30].

Обговоривши в наступному засіданні (4 квітня) „пояснення п. п. офіцерів“, „виконавчий комітет стверджує свою попередню точку зору на цей інцидент і свої попередні постанови. Разом з тим виконавчий комітет дає характеристику Ургінським офіцерам: „По всьому Виконавчий комітет прийшов до висновку, що офіцери ще не принатурились до нового становища і не пристосувалися до нього“^[31].

Ургінський виконавчий комітет, почуваючи небезпеку власному існуванню, шукає підтримки в справі Малишова: в комісії генерала Поліванова. Ця комісія була утворена при військовому міністерстві для врегулювання взаємин поміж офіцерами й салдатами та поміж військовими й цивільним населенням та у виконавчих комітетах Іркутська та Чіти. Підтримку дали: „за розпорядженням Іркутської військової округи, прапорщика Малишова одкликано звідціль“ (ц.-т. з Урги), повідомляє дипломатичний агент Орлов міністра закордонних справ^[32].

III

Боротьба поміж буржуазно-демократичним громадянством та дипломатичним агентством не вщухає ще й у квітні. Вона все ускладнялась і наприкінці місяця дійшла до кульмінаційної точки. 28 квітня Ургінський виконавчий комітет подає командуючому військом Іркутської військової округи таку телеграму: „Виконавчий комітет, маючи в своєму складі представника конвою, на підставі постанови загальних зборів колоній, телеграфно просив Петроград усунути дипломатичного агента Орлова та віцеконсула Хіоніна з посади. Комерційний агент Болабан, вважаючи на його шкідливу діяльність, усунено з посади постановою Маймачінського та Ургінського комітетів. Дипломатичний агент, згідно з постановою Виконавчого Комітету, запропонував Хіоніну та Болабану залишити посади і в певні терміни виїхати з Урги“.

Але в цей момент в Урзі стався переворіт. Про нього повідомляє тою же таки телеграмою Виконавчий комітет: „Начальник конвою сьогодні прийшов в консульство з чотирма козаками, делегатами від конвою, запропонував дипломатичному агенту (Орлову), що бувши хворим, передав свої обов'язки віцеконсулу Лавдовському, знову приступити до виконання обов'язків дипломатичного агента, та повернути Хіоніна та Болабана“.

Тим часом начальник конвою став сам членом виконавчого комітету (кого він в комітеті репрезентував — невідомо, можливо, що конвой). Комітет скаржиться командуючому військом на те, що начальник конвою, „не довівши до відому комітету, чинив усупереч суспільності та утворив становище, що загрожує громадській небезпеці“.

Виконавчий комітет під тиском обставин мусить скласти з себе уповноваження, боячись ексцесів, прохає негайно відкликати начальника конвою й призначити на його місце офіцера, що цілком перейнявся ідеями нового ладу“.

Передаючи 29 квітня ту ж таки телеграму, що він одержав з Урги, наказний отаман Шемелін з Чіти доводить до відому командуючого військом в Іркутську, що він не має в своєму розпорядженні такого офіцера, що міг би заступити начальника конвою.

В той самий день, тоб-то 29 квітня, надійшла до командуючого військом в Іркутську телеграма. В телеграмі була резолюція загальних зборів козаків конвою Російського генерального консульства в Урзі. Заперечуючи проти самовладного усунення з посади дипломатичного агента, віцеконсула та торговельного агента, козаки конвою пишуть далі: „На своєму загальному зібранні всебічно уважно обговоривши вчинки виконавчого комітету ми визнали їх неприпустимими й противними декларації тимчасового уряду й духу нового режиму. Ми взяли урядовців консульства під свою оборону й запропонували їм приступити до виконання обов'язків до розпорядження з Петрограду“. Це через те, що козаки лише Петроград уважають за компетентний в питаннях усунення з посади зазначених урядових осіб. А тому, що „Комітет — говориться далі в резолюції — розповсюджує чутки, ніби ми вчинили це неправильно і під тиском з боку начальника конвою, то ми рішуче протестуємо проти такої брехні, ми, зробили це без ніякого примусу, керуючись тільки сумлінням, присягою та необхідністю підтримати національний престиж великої вільної Росії, що почав підупадати серед хінців та монголів“.

А що до їхнього начальника, то всі козаки запевняють, що він готовий віддати своє життя за вільний рідний край і тимчасовий уряд, а тому вони прохають „всі нарікання на нього вважати злісним наклепом“.

Козачий конвой, що був колись „розпропагований сторонніми особами“ виявився сильно „розпропагованим“ в другий бік.

Наприкінці б'є в вічі витяг з протоколу тих же таки загальних зборів козаків, що вміщено в цій телеграмі: „просимо Ургінську телеграфну контору не приймати для відправки од виконавчого комітету телеграм з приводу вчинків начальника конвою, а коли такі телеграми вже прийняті, то не відправляти їх“. Цей захід в своїй телеграмі козаки пояснюють тим, що телеграми виконавчого комітету „недійсні“, бо комітет склав з себе уповноваження.

Про події в Урзі інформувалося також і міністерство закордонних справ. В телеграмі тимчасово виконуючого обов'язки дипломатичного агента та генерального консула Лавдовського з 28 квітня становище в столиці Монголії малюється найтемнішими фарбами: „Смію запевнити, пише Лавдовський, що дуже прикрі виступи виконавчого комітету утворили надзвичайно серйозне становище. Це становище дуже негативно відбивається на нашому престижу в Монголії“. Далі: „вважаючи на намір виконавчого комітету скасувати тут офіційне представництво тимчасового уряду, монгольський Уряд, за агентурними відомостями, викликав з хошунов міліцію в 10.000 людей, щоб вгамувати заколоти серед росіян. Те, що тимчасовий уряд мовчить, додає духу комітетові в його діяльності“, скаржиться Лавдовський. І тому, на його думку, „є загроза, що майбутній комісар силоміць втручиться в секретні справи агентства (дипломатичного, А. Г.), в такому разі, він, Лавдовський, поступиться „силі без опіру, завчасно знищивши всі важливіші шифри“^[33].

Вже через два дні, тоб-то 1 травня, дипломатичний агент Орлов, з причин вже нам відомих, має можливість сповістити міністерство закордонних справ^[34] про те, що він, віце-консул Хіонін та торговельний агент Болабан повернулись до виконання службових обов'язків. Сталося це, як пояснює Орлов, через прохання козачого конвою після того, як конвой ознайомився з одержаною до того часу телеграмою міністра торгівлі. Міністр оголосив — „усунення з посади виконавчим комітетом агента міністерства є неприпустиме втручання“^[35].

Звичайно, повернення до влади цих трьох осіб не „заспокоїло колонію“. Як повідомляє дипломатичний агент Орлов телеграмою з 1 травня до міністра чужоземних справ, увечорі, зараз же після ургінського „перевороту“, відбулися загальні збори громадян. На цих зборах „бурхливо обговорювано питання про незаконні вчинки командира конвою, що вплинув на конвой, маючи на меті вищезазначений виступ його“, — остільки бурхливо, що це питання не було розвязане і „засідання тяглося до ранку^[36] у виконавчому комітеті, що залишив за собою керування справами, поки оберуть новий комітет“^[37]. Орлов рекомендує міністру закордонних справ, щоб заспокоїти колонію, компетентне пояснення „Вашего Высокопревосходительства“^[38], що за кордоном права виконавчих комітетів обмежуються впорядкуванням по новому внутрішнього життя колоній, організацією самоврядування, професійних та інших спілок. Комітети також мають право звертати увагу агентів уряду на потреби російських громадян, коли задоволення цих потреб вимагає стосунків з місцевою владою“^[39]. Проте, скаржиться Орлов, „тут уже організовано міліцію, що підпорядковується виконавчому комітетові. Комітету передаються на виконання деякі справи адміністративного характеру й запровадження консульского суда з участю засідателів, згідно 149 арт. консульського статуту“^[40].

IV

Те, що російський вплив у Монголії підупадає, дипломатичний агент пояснює виключно діяльністю Ургінського виконавчого комітету. І він б'є на ґвалт. В телеграмі, що ми вже цитували, з 1 травня до міністра закордонних, справ Орлов відзначає: „наш авторитет у монголів сильно підупав і, щоб його підтримати, треба вжити заходів не передбачених інструкціею“, що її він, Орлов, одержав.

Піклуються російсько-монгольськими взаєминами й громадські організації, наприклад, в особі Іркутського виконавчого комітету. 6 травня голова Іркутського^[41] виконавчого комітету Кругліков телеграфує міністрові закордонних справ про „трівожні симптоми в монгольських відносинах до росіян“. Одною з причин, що утворили таке становище, Іркутський виконавчий комітет уважає те, що „консульство не мало від міністерства^[42] ніяких керуючих вказівок, де б визначалися відношення нового уряду до Монголії. Кругліков уважає, що „заява Монгольському урядові про принципи, що ними має керуватися новий уряд (Російський, А. Г.) у своїх взаєминах з Монголією“… „заспокоїла б монголів і утворила б добросусідські відносини, такі важливі, а найбільш в справах харчових заготовувань“.

Харчові заготівлі були найбільшою турботою Іркутського виконавчого комітету. В Іркутську була штаб-квартиря т. зв. монгольської експедиції. Ця експедиція провадила масові закупки худоби в Монголії для російської армії та для населення. Це були турботи про шлунок. І навряд чи випадково Кругліков рекомендує Дудукалова, що виконував обов'язки начальника Монгольської експедиції, на амплуа „авторитетної особи“, що могла б „зробити Монгольському урядові заяву про принципи“ і т. д., а разом „усталити взаємини Комітету російських колоній, видимо, з Російським генеральним консульством в Урзі“^[43].

В офіційних дипломатичних колах, поруч із приватнім питанням про харчові заготівлі, зростав неспокій що до ослаблення позицій, закріплених у Монголії царським урядом. Угода російського уряду з монгольським 29 жовтня 1912 р.; декларація Росії та Хіни 23 жовтня 1913 р., що в ній визнавалося автономію Зовнішньої Монголії; і, врешті, трійна угода Росії, Хіни та Монголії 25 травня 1915 р., фактично віддали Монголію російському урядові під охорону. Офіційний вплив з боку Хіни був доведений до крайнього мінімуму. В Монголії господарем зробився російський уряд через свою дипломатію та урядовців. Революція після лютого мала досить справ і без Монголії. Революція йшла своїм ходом, мало піклуючись досягненнями Російської імперії на Далекому Сході, а зокрема в Монголії. Але долею своєї дитини турбувалася російська дипломатія на Далекому Сході — посол у Пекіні, дипломатичний агент в Урзі^[44], і, нарешті, їм пощастило звернути на Ургу увагу Петрограда — міністра закордонних справ. Тому, що офіційні представники тимчасового уряду в Пекіні й Урзі доводили міністру закордонних справ, що порушення російської політики та престижу в Монголії викликано поведінкою виконавчих комітетів російських колоній в Монголії, то міністр закордонних справ шле^[45] наказа комітетам в м'якій, несерйозній формі, виконавчому комітету в Улясутай міністр телеграфує: „вітаю Улясутайський Виконавчий Комітет, як корисний орган російської колонії на ґрунті загальних прагнень та інтересів. Сподіваюсь, що комітет у своїй діяльності керуватиметься думкою про користь для всіх колоній і що комітет стане в пригоді консулові в піклуванні про добробут місцевої російської колонії. Всі клопотання комітету про вигоди та потреби колонії, що направлятимуться до міністерства закордонних справ через консула, я обміркую й прийму до уваги. Але я мушу застерегти комітет від втручання в адміністративні та судові функції представників тимчасового уряду. Таке втручання внесло б небезпечну анархію й загрожувало б порушити становище Російської держави й громадян за кордоном, а тому воно неприпустиме“^[46].

Більш рішуча є телеграма міністра голові виконавчого комітету в Урзі:

„Визнаю неприпустимим втручання виконавчих комітетів в адміністративні й судові функції закордонних представників Тимчасового Уряду, надто самовільні усунення урядових осіб. Це вносить небезпечну анархію, що загрожує порушити становище російського уряду та громадян за кордоном“. В разі, якщо російські колонії незадоволені дипломатичною та консульською владою, то можуть подавати скарги на них до міністерства закордонних справ. Але тільки тимчасовий уряд, або судова влада є компетентні вирішати, чи є таке незадоволення достатньою підставою для усунення тої урядової особи, що його викликала“^[47].

V

Ані переворіт в Урзі, ані обіцянка міністра обмірковувати й приймати на увагу „клопотання комітету про вигоди та потреби колонії“ — не заспокоїли колонії. Як і перед тим, Урга вимагає усунення Орлова, Хіоніна та Болабана. На цьому настоює голова іркутського комітету перед міністром закордонних справ: „тому, що конче треба попередити виникнення в Монголії будь-яких ексцесів відносно росіян, гадаємо, що найкраще буде відкликати з Урги, так або інакше, Орлова, Хіоніна, також і Болабана, й передати виконання обов'язків дипломатичного агента Лавдовському^[48]. Справу самоврядування російської колонії треба передати виконавчому комітетові^[49].

Зрозуміло, що зовсім іншої позиції тримався дипломатичний консульський корпус тимчасового уряду в Хіні (включаючи Монголію). Відкликати „так або інакше“ членів корпусу вони рішуче відмовлялися. Розвязати питання в спосіб, запропонований Іркутським виконавчим комітетом, вони визнали за неможливе. Боряться одна з одною дві політичні системи. Одну з них висувають виконавчі комітети: Ургінський, Улясутайський, Маймачінський, Іркутський, а другу обороняють дипломатія й консули.

Згуртувавшись навколо посла в Пекіні, маючи підтримку міністра, консули зібралися в Пекіні на з'їзд. Цей з'їзд було скликано, щоб виявити загальну позицію в справі, що хвилювала російські колонії в Хіні і, зокрема, в Монголії. Про цей з'їзд пише до Петрограду російський посол в Хіні князь Кудашов: консули, що беруть участь у з'їзді, — пише посол міністру 12 травня, — визнали за бажане, для підсилення їхнього авторитету в колонії, щоб уряд видав акта. Цей акт закликав би колонії, як давніше підпорядковуватись, в межах закону, консулам, що є агентами уряду на місцях“^[50]. Питання поставлено ясно: Виконавчі комітети обстоюють гасло: — консульська влада мусить коритися владі громадських організацій в особі їхнього виконавчого комітету“, а консули відповідають: „колонії мусять, як давніше коритися консулам“. Посол рекомендує міністру за як найкращий засіб переконати колонії в правильності другого гасла — телеграму йому, послу, „з відповідним дорученням до всіх росіян, що живуть у Хіні“. „Це доручення, — обіцяє посол, — я б передав через консулів в колонії“^[51].

Ми не знаємо, що відповів послу міністр. Але, видимо, Петроград ухвалив пекінський план. Бо посол, відповідаючи 18 травня на телеграму міністра №2221^[52], повідомляє, що він: „вважав би за достатнє, якщо йому (т.-т. послу, А. Г.) було б дозволено послати телеграму консулам в такій редакції: „Міністр пропонує вам, як єдиному представнику тимчасового уряду в вашій окрузі, оголосити до відому та керування всім російським громадянам вашої округи телеграму міністра Улясутайському виконавчому комітетові з 8 травня“^[53]. Інакше кажучи, всі виконавчі комітети мають відогравати ролю органів громадської думки, органів, що мають право подавати по начальству клопотання „про потреби та вигоди колонії“^[54]. Посол же вірить в авторитет влади і оптимістично запевняє міністра, що „така телеграма (тоб-то в його редакції, А. Г.), обґрунтована на авторитеті міністра, остаточно зміцнить становище наших консулів“^[55].

Такі-ж оптимістичні надії на силу свого авторитету покладає і міністр тимчасового уряду. 14 травня він телеграфує Краєвому комісару тимчасового уряду в Іркутську: „Як мені відомо, становище дипломатичного агента в Монголії за останній час зміцнилося. Сподіваюсь остаточного зміцнення після моєї телеграми, що пояснює Ургінському виконавчому Комітетові неприпустимість самовладно усувати агентів уряду й втручатися в їхні судові та адміністративні функції“^[56].

Правда, міністр тут же нерішуче оговорює: „Побоююсь, одначе, що наш авторитет в Монголії підупадає найбільше від загального становища всієї Росії, що утворилося з переходом від старого ладу до нового. Відбитком цього переходу й є становище в Урзі“^[57].

Телеграма міністра спричинилась до принципової полеміки поміж міністром закордонних справ та краєвим комісаром тимчасового уряду в Іркутську в питанні про російське дипломатичне представництво за кордоном. Полеміка м'яка з боку міністра і шаноблива з боку Краєвого Комісара. „Закордонне представництво Росії — декларує далі міністр — на мою думку, мусить бути централізованим апаратом, тому, що він має на меті не лише краєві, а загально-державні завдання. Для цієї ролі ледве чи відповідатимуть діячі окраїн, незнайомі з загально політичними завданнями урядового центру й міцно звязані з місцевими інтересами“.

Ми вже знаємо, що, кандидатуру місцевого, т.-т. окраїнного діяча Дудукалова, тимчасового начальника Монгольської експедиції, висунув в свій час Іркутський виконавчий комітет. Його мали послати в Ургу, щоб ознайомитись зі становищем та полагодити конфлікт, що там стався. З листування цих окраїнних організацій з міністерством закордонних справ нам не відомо, чи здійснилася місія Дудукалова. Міністр же поки-що, додержуючись своїх принципів, радить Краєвому комісару „притягти дипломатичного урядовця Ельтекова^[58] до співробітництва з вами в справах сусідніх країн^[59]. Він допоможе вам налагодити, обізнати становище в цих країнах через тамтешніх наших представників“, закінчує міністр свою пораду.

У відповідь велика телеграма краєвого комісара Салтикова міністру. Ми наводимо цю телеграму повністю, зважаючи на значний її інтерес. Ця відповідь з'ясовує ролю й вагу дипломатичного консульського представництва та буржуазно-демократичних громадських організацій у Монголії в той період. „Цілком слушне ваше зауваження — пише Салтиков міністру — про щільний звязок російського авторитету у Монголії зі становищем у самій Росії, треба розвинути в тому розумінні, що в російській колонії в Урзі розвинулись ті демократичні принципи, що на них тепер організується внутрішній лад Росії. Російська колонія в Урзі, що постійно єднається з монгольським населенням та керуючою класою, безумовно має щільніший звязок з монголами, ніж офіційний представник Росії — дипломатичний агент. Щоб його голос мав силу й авторитет, треба, щоб він мав щільний контакт з колонією. В даному разі такого звязку нема, а тому, на мій погляд, зовсім даремна праця підтримувати авторитет офіційного представника штучними засобами. Щоб уникнути конфліктів надалі, так поміж дипломатичним агентом та колонією, як і серед самих колоністів, що може дати зовсім непередбачені наслідки, я вважаю за необхідне, так або інакше, відкликати Орлова. Я про це й просив у своїй першій телеграмі. Я не думав, щоб це заперечувало вашому твердженню про необхідність суворої централізації закордонного представництва. Я висловлююсь лише за заміну одного агента центрального уряду іншим, таким, що згідно з вимогами політичного моменту, міг би репрезентувати державний інтерес, що спирався б на співчуття та допомогу так російської колонії в Урзі, як і громадських організацій сусіднього Сибіру, що з ним Монголія щільно звязана економічно. Присутність торговельного агенту Болабана, що втратив кредит у російській колонії, зовсім неприпустима^[60] і вносить розбрат і самочинне втручання. За тими останніми відомостями, що я маю, не буде тактовно посилати в Ургу і Лавдовського^[61]. Вважаючи на такі ускладнення та двозначне поводження деяких осіб^[62], рішуче треба командирувати уповноважену особу. Найбільш відповідним для цього є Дудукалов, що стоїть на чолі Монгольської експедиції бувшої Козлова. Дудукалов тепер перебуває в Петрограді в міністерстві земельних справ“ — все ж таки настоює Салтиков.

Гадаємо, що звіт комісара не переконав міністра. Дипломати-консули залишилися на своїх місцях. До повсталих російських колоній в Монголії приєднався й Кобдо. Таке саме пояснення, як і те, що було надіслане 8 травня до Улясутайського виконавчого комітету, міністр закордонних справ шле й виконавчому комітетові в Кобдо^[63]. Ми маємо, справжнє шумування в російських колоніях у Хіні та в межах Монголії; неспокійно в Кульджі. І туди з Петрограду летить телеграма від міністерства закордонних справ, з застереженням від „революційних захоплень“. Міністр тимчасового уряду, закликає кульджинців „поставити інтереси держави вище класових інтересів“.

Виходить на кін хінський сановник Ян-ші-чао представник Хінської Республіки в Монголії. Він жадає від російського дипломатичного агента скасування в Кобдо комітету громадської безпеки, „що може втручатися в усі справи і має намір одвідувати Хінське управління й Хінський конвой, щоб ужити санітарних заходів“. Змін ніяких.

VI

Загострені взаємини в колоніях Монголії виникали: 1) з тих же обставин, що збурили після лютого життя по всій Росії, і 2) зі специфічних умов в житті російських колонистів в Монголії під опікою дипломатичних та консульських урядовців: революційна стихія, що швидко проточилась у Монголію, нищила на своїм шляху традиції минулого. Вона не могла зберігати старий лад життя російських осередків у Монголії. В цьому відношенні становище в Монголії було тотожне з загально-російським. По всій бувшій Російській імперії селян опікав становий пристав, земський начальник або селянський начальник. Вони провадили політику уряду на селі. По містах поліцмейстри, губернатори й т. і. Весь апарат „адміністративного тиску“ упав після лютневої революції, як від удару грому. По всій Росії виникли виконавчі комітети громадських організацій; комітети по своїй суті та по формі — самочинні організації. Фактично влада на місцях перейшла до них. Відчуваючи весь час тиск мас, комітети не вважали ні на які градації компетенції. Це була пора чинности. Тимчасовий уряд, що складався в більшості з представників ліберальної буржуазії, перейнятої ідеями ліберальної законности, марно намагався вивести комітети на шлях „законности“, підпорядкувавши їх своїм комісарам.

І безсилий тимчасовий уряд годився з таким становищем. Але в той самий час уряд і його агенти рішуче одкидали всі спроби російських громадських організацій зовні Росії, в Монголії, одвоювати собі становище, що хоч би в деякій мірі наближалося до ролі комітетов громадських організацій. Для російських осередків у Монголи до революції консул був і за губернатора, і за поліцмейстра, і за селянського начальника, і за суддю. В Урзі влада генерального консула й віцеконсула, а по інших місцях — консула або віцеконсула. І цілком зрозуміло, що росіяне в Монголії пробували звільнитися від такої всеохоплюючої влади призначених консульських чиновників. Екстеріторіяльне становище російських підданців у Хіні (і Монголії), в одміну од становища країн, що припускають на своїй території тільки нормальний інститут чужоземних консулів, утворила з консула повновладного, необмеженого адміністратора, „що продовжував по інерції адміністративний тиск на колонію“. Це на думку консульського чиновника Кузнецова^[64]. Консул для колонії все: і цар і бог. Активні групи кожної колонії прагнуть зняти його з цього п'єдесталу. Консули намагаються зберегти владу повністю, а тимчасовий уряд, підтримуючи престиж влади, тягне за них.

Революція висунула питання про „компетенцію“. Але поруч з цим вона поставила питання по персональний склад керуючих, а в Монголії імператорських консулів. Населення за часи дореволюційні досить озлилося проти царських адміністраторів. Тимчасовий уряд усунув в Росії губернаторів та інших старих адміністраторів (власне кажучи — формально санкціонував їхнє усунення, здійснене революційними масами). Але він все ж відмовлявся усунуту будь-кого з дипломатичних або консульських чиновників, звязаних з поваленим ладом. Коли Улясутайський виконавчий комітет прохає міністра закордонних справ замінити консула в Улясутаї іншою особою, то міністр відповідає: „Зміняти консулів без жодних, фактично обґрунтованих підстав тільки за одною негативною характеристикою, не визнаю за можливе“. Тимчасовий уряд може сподіватися, що екстериторіяльні колонії підтримають його в особі єдиних представників на містах — консулів“^[65].

Невідомо, чи дав Улясутайський виконавчий комітет міністру додаткові „фактичні дані“. Міністр не йняв віри негативним характеристикам консулів, що давали виконавчі комітети, й покладався на генерального консула, дипломатичного агента в справі тих же характеристик. Уряд у відношенні адміністраторів старого режиму провадив двозначну політику — „негативні характеристики“, що маси давали старим адміністраторам в дуже дошкульній для них формі, ці характеристики уряд, що вийшов з лютневої революції, приймав на увагу, як безперечний факт. Але він не звертав уваги на словесні характеристики від колективів російських громадян у Монголії. Тиск громадських організацій на уряд був переважно словесним,— уряд опірався. Ні селянські, ні робочі маси в цьому участи не брали.

Переглядаючи архівні матеріяли, що стосуються до кризи російської влади в Монголії, не можна не зупинитися на програмах учасників цього конфлікту. Коли не вважати на одноразові революційні заходи, що вжив Ургінський виконавчий комітет (тимчасове усунення з посад дипломатичного агента Орлова, віцеконсула Хіоніна та торговельного агента Болабана), то треба визнати, що російські колонії в Монголії претендували на широке самоврядування, замісць керувати ними через призначених чиновників. Російська буржуазна демократія Монголії уявляла собі самоврядування, як організацію влади на місцях, органи самоврядування, як органи місцевої влади, що існують поруч з представниками центральної влади але їм не підпорядковані. Це так було скрізь по Росії; виконавчі комітети визнавалися урядом за органи місцевої влади з громадсько-правовими функціями, а не за приватні об'єднання, як це хотіли зробити з них у Монголії так тимчасовий уряд, як і його агенти на місцях. Навколо цього питання й точилося змагання. Погляди громадських організацій втілені в „Наказі виконавчому комітетові російських громадян, що живуть в Урзі“. Це є статут виконавчого комітету. Він опреділює його характер і його компетенцію. Згідно з розділом II цього наказу, виданого очевидно загальними зборами російських громадян: „На виконавчий комітет покладається: 1) підтримувати лад, безпечність та спокій; 2) вживати заходів до забезпечення російських громадян річами першої необхідности; 3) ознайомлювати колоністів з новим ладом та звязаними з ними правами й об'язками російського громадянина; 4) піклуватися про народне здоровля; 5) піклуватися про народню освіту; 6) сприяти поліпшенню побуту службовців та робітників, у торговельно-промислових та інших підприємствах, в установах та у приватніх осіб; 8) ужити заходів, щоб негайно завести в консульському суді першу інстанцію інституту присяжних засідателів; 9) опрацьовувати тимчасові правила та видати обов'язкові постанови, що забезпечували б доведення до кінця завдань намічених в попередніх засіданнях“^[66].

Надавши комітету функції громадської влади, загальні збори громадян називають повноваження комітету „владою“. „За неправильні вчинки та зловживання владою^[67] 2) виконавчий комітет у цілому, так і окремі його члени відповідають перед законом та загальними зборами“, так написано в п. VI наказу.

Положення наказу досить ясні. Згідно з ними, виконавчий комітет є органом місцевого самоврядування з широкими адміністративними функціями. Але, не зважаючи на всю ясність наказу, все ж таки в головах робітників місцевих громадських організацій панує безладдя в питанні, як розмежувати компентенції консула та виконавчого комітету. Наприклад, надсилаючи цього наказу до відому Іркутському виконавчому комітетові, Ургінський виконавчий комітет пояснює: „Російське генеральне консульство відає лише справами дипломатичного, судового та адміністративного характеру. А тому, просимо вас (Ірк. вик. к-т. А. Г.) в усіх питаннях внутрішньою розпорядку, що торкатимуться громадян Урги, звертатися до виконавчого комітету російських громадян, що живут в Урзі“^[68]. Що треба розуміти „справами внутрішнього розпорядку?“ І чи адміністративні питання є цілком у віданні генерального консульства?

З другого боку, помітна рішуча тенденція агентів тимчасового уряду та його самого позбавити виконавчі комітети характеру громадської влади. Погляд міністра закордонних справ на компетенцію виконавчих комітетів ми маємо в цитованих нами телеграмах до виконавчого комітету в Улясутаї. Ми бачили, що міністр виконавчим комітетам визначає ролю заступника потреб колонії та її інтересів „перед владою“. Найяскравіше в цьому питанню визначена позиція уряду, що її обстоює міністр у своїй телеграмі за 10 червня до російського консула в Кульджі. В цій телеграмі міністр просить консула широко оповістити російське населення Кульджі, що „громадські організації, які утворюються серед екстериторіяльних російських колоній під назвою виконавчих комітетів, комітетів безпеки, ради старшин і т. под., не є керуючі органи, а мають виключно характер органів громадської думки, й уряд завжди готовий керуватися їхніми вказівками¹). І відповідно до цього погляду міністр пояснює, що „можливе рівнобіжне існування в одному місці декількох таких організацій“, що конкурують поміж собою.

Громадські організації, об'єднані у виконавчі комітети, не задовольняються ролею парламента думок і явочним порядком здійснюють функції влади, видаючи обов'язкові постанови й т. ін. Під тиском революційної дійсности міністерство поступається. 17 червня, ц.-т. через тиждень після пояснення, що він дав Кульджі, міністр закордонних справ телеграмою до виконавчого комітету в Кобдо стверджує, що „виконкоми по суті є органи не керуючі, а органи громадської думки“. Але разом з обіцянкою, що „незабаром буде обговорено питання, як організувати самоврядування російських екстериторіяльних колоній за кордоном“, міністр поступається значною мірою: уряд заявляє устами міністра, що „він не перечить, коли виконавчі комітети в тих місцевостях, що ще не мають громадського самоврядування, присвоюють собі функції органів самоврядування“. До певної міри це вже здача позицій: громадське самоврядування, — це управління виборче; а звідци, виконавчі комітети, маючи функції громадського самоврядування, є органами управління, а не органами громадської думки, не апаратами, що компонують побажання.

Тимчасовий уряд котився по горі хвилі й то перегинався в бік минулого, то нахилявся до майбутнього. Засуджений історією на маразм творчости, він не міг іти певним, рішучим шляхом; і в Монголії він крутився поміж урядовцями в консульських „треуголках“ та місцевою буржуазією — демократичною, схиляючись більше в бік перших. Ця тактика надавала духу наступати реакційним елементам.

Іноді ці спроби закінчувались успішно. Так воно було і в Монголії. Ми не знаємо, як там далі жили вкупі Ургінський Комітет з генеральним консульством. Але ось перед нами переможна реляція російського консула в Улясутаї. Консул повідомляє дипломатичного агента в Урзі та урядовця дипломатичної частини при Іркутському краєвому Комісарі про поразку „ворога“ — виконавчого комітету в Улясутаї. Цей документ вартий того, щоб його навести по можливості недоторканим. Він надзвичайно колоритний. Консул повідомляє:

„Я вже мав за честь повідомляти вас таємною телеграмою від 22 цього липня № 31, проте, що Улясутайський виконавчий комітет вже не існує. Ліквідація цього, нав'язаного тутешній громаді деякими зацікавленими особами „самодовлеющего“^[69] органу управління, була неминучим наслідком всієї його попередньої діяльности. Ця діяльність, власно кажучи, звелася до підпольних інтриг, нацьковування одної части населення проти другої і, нарешті, до одвертої агітації, щоб усунути з Улясутаю консула й скасувати саме консульство“^[70].

„Захоплення останніми подіями в Росії не дало можливости російським колоністам розібратися як слід у дійсних намірах комітету. Колоністи легко підпали під вплив комітету, полишивши на боці думку про необхідність критичнішої оцінки всіх виступів його окреміх членів“.

„Але все ж пов'язка, що була штучно надіта суспільству на очі, впала. Найбільш свідомий елемент швидко зрозумів приховану суту агітації комітету. Він подбав про те, щоб напутити й суспільство, з'ясовуючи йому значіння шкоди, що її уперто комітет чинить всій російській справі в окрузі. Більша частина колоністів зробилась байдужою до комітетських орударів“.

„Ця байдужість згодом перейшла в неприязнь і, нарешті, вилилась в одвертий, майже одностайний, протест проти самоуправства комітету. Дальше існування самого комітету було визнане за небажане, про що більшість загальної кількости всіх російських колоністів і заявили в консульство в писаній формі“.

„Все ж партія прихильників комітету ще була остільки міцною, що існування йому на деякий час було забезпечене. Аж, нарешті, прикрий, безтактовний вихват комітету супроти консульства наочно, довів суспільству повну неприпустимість дальшої пропаганди анархізму, відкрила очі членам колонії й обеззброїла й останніх прихильників бувшого „виконавчого органу суспільства російських колоністів Улясутайської округи.

„20 липня місцеве російське суспільство переважною більшістю ухвалило резолюцію про необхідність розформувати комітет, про що й було оголошено його членам. Вони на другий день заявили про свій колективний вихід з комітету, що в такий спосіб був фактично зліквідований“.

„На загальних зборах російських колоністів, що відбулися зараз таки після цього, було ухвалено не припускати, щоб утворився новий виконавчий комітет, бо певні надзвичайні умови життя й діяльности за кордоном роблять його недоречною для них установою. А замісць нього обрати „раду старшин“, що й має керувати справами суспільства, в межах нового статуту“.

Консул святкує перемогу. Очевидно, консервативна частина колонії допомагає йому в цьому.

Промова над труною виконавчого комітету не відзначається любов'ю до небіжчика. Та воно й зрозуміло, коли пригадати, як комітет клопотався перед міністром, щоб усунути консула, і як міністр відмовився це вчинити. Нема й найменшого сумніву, що коли-б міністр пішов на зустріч бажанню виконавчого комітету усунути консула з Улясутаю, промова над домовиною консула була-б не прихильніша для нього, ніж та оцінка, що він її дав подоланому виконавчому комітетові. Комітет був дитиною революції, поставити замісць нього колишній „совет старейшин“ означало б поворіт до минулого, до „старейшин“.

В цьому сута подій.

Урга, Улясутай, Кобдо — епізоди на тлі революції. Для періоду, що безпосередньо йшов перед Жовтнем, ці епізоди не так то й незначні й випадкові. Вони — частина революції, що перейшла через гори в Монгольські степи.

---

1. Відомості про російське населення в Монголії в період революції взято у Майського: „Современная Монголія“ ст. 88 та слід. Хоча його відомості, що він зібрав на місцях, стосуються 1919 р., але, за малим корективом, їх можна взяти на увагу й для 1917 р.
2. Протокол засідання, стор. 3.
3. Курсив наш.
4. Заява прап. Малишова в засіданні виконкому 23 березня.
5. В рапорті міністрові закордонних справ.
6. Проток. засідання Ургінського Виконавчого комітету за 5 квітня, доданий до листа Ургінського Виконкому за 22 квітня 1917 р. №61.
7. Додаток до рапорта Кузнецова до міністра закордонних справ.
8. Там же.
9. Кузнецову все це було відоме, бо він виконував при дипломатичній місії обов'язки драгомана: як перекладач він підтримував звязок місії з монголами: як видко зі справ, він мав звязок і з. російською колонією.
10. Тянь-дзинський трактат 1 червня 1858 р., що доповнює протокол 2 листопаду 1860 р.; угода 12 лютого 1881 р. з Хіною, російсько-монгольська згода 21 жовтня 1912 р.; потрійна згода (російсько-хінсько-монгольська) про автономну Зовнішню Монголію 25 травня 1915 р.
11. Повідомлення-мандат виконкому на ім'я прап. Малишова за 17 березня 1917 р. №5. Копія — в листуванні Ургінського та Іркутського виконкому.
12. Копія прот. огляду у Прокіна з 18 березня 1917 р.
13. Постанова Ургінського виконавчого комітету з 18 березня 1927 р. №7.
14. Витяг з протоколу загальних зборів; день, коли вони відбулись, невідомий.
15. Протокол засідання Ургінського виконкому з 23 березня.
16. Очевидно по своєму стану, а не по заняттю.
17. Протокол засідання виконкома з 23 березня.
18. Постанова Ургінського виконкому з 23 березня 1917 р.
19. Там же.
20. Протокол засід. Ургінського викон. к-ту з 31 березня 1917 р.
21. Там же.
22. Там же.
23. Там же.
24. Начальник конвою дипломатичної місії попереджав Малишова, що коли він не подасть рапорту про відкликання, то він напише про все начальству.
25. Там же.
26. Там же.
27. Там же.
28. Там же
29. Що до складу, як вже відомо, входить і представник конвою.
30. Там же
31. Протокол засідання Ургінського виконкому з 5 квітня 1917 р. Копія при листуванні.
32. Таємна телеграма Орлова міністру зак. справ 1 травня 1917 р. № 86.
33. Таємна телеграма керуючого ген.-консульством з 27 квітня 1917 р. №87.
34. Таємна телеграма дипл. агента в Монголії мін. зак. справ з 1 травня №86.
35. Там же.
36. Т.-т. 1 травня, день відправки телегр. дипл. заг. мін. закорд. справ.
37. Там же
38. Ц.-т. міністра закордонних справ.
39. Там же.
40. Там же.
41. Телеграма Іркутс. викон. к-ту міністру закордон. справ №344.
42. Генеральним консульством (дипломатичним а-вом в Монголії).
43. Кандидатуру висунуто у вищенаведеній телеграмі Круглікова до міністра зак. справ 6 травня № 344.
44. Дипломатичний агент в Урзі, хоча й мав безпосередні зносини з мін. зак. справ в Петрограді, ієрархічно був підпорядкований послу в Пекіні.
45. Мілюков уже не був міністром, його змінив Терещенко.
46. Тел. мін. зак. справ з 8 травня 1917 р. №5974. Телеграму в копіях розіслано консулам в Хіні та Монголії, видимо для використання, як засіб впливу на свої колонії.
47. Телеграма з 8 травня 1917 р. №5973. В копії подана дипломатичному агенту в Урзі. Обидві телеграми наведені нами цілком.
48. Мабуть ані Ургінський, ані Іркутський комітет не знав таємної телеграми Лавдовського міністру зак. справ з 28 квітня (див. вище). В тій телеграмі Лавдовський цілком приєднувався до Орлова, Хіоніна та Болабана.
49. Телеграма Іркутського виконавчого комітету мін. зак. справ з 10 травня 1917 р. №358.
50. Телеграма посла в Пекіні міністру зак. справ 12 травня №353.
51. Там же.
52. Телеграми немає в нашому розпорядженні.
53. Таємна телеграма посла в Пекіні з 18 травня 1917 р. №374.
54. Див. вище телеграму міністра зак. справ до Улясутайського вик. к-та.
55. Таємна телеграма посла №374.
56. Таємна телегр. міністра, №2203. В архіві є дві копії цієї телеграми. На одній дата 14 травня, а на другій — 20, зміст же той самий.
57. Там же.
58. Прикомандирований до Іркут. ген.-губ., а після лютн. револ. до краєв. коміс. урядовець мініст. зак. справ.
59. Телеграма №2203.
60. В чорнетці телеграми, написаної рукою, написано „зайва“, а в копії телеграми на цьому місці стоїть слово „неприпустима“.
61. Очевидно, позиція Лавдовського зробилась вже відомою.
62. В копії пропуск, а в чорнетці написано „поведінка“.
63. Телеграма міністра в Кобдо з 17 травня 1917 р.; на копії № нема.
64. Див. вище рапорт Кузнецова міністру зак. справ.
65. Телегр. мін. зак. справ до вик. к-ту в Улясутаї 17 травня 1917 р. На копії № нема.
66. Курсив наш.
67. Курсив наш.
68. Лист Ургінського вик. к-ту до Іркутського з 12/VI — 1917 р. № 170.
69. Лапки оригіналу.
70. Копія донесення консула в Улясутаї дипломат, агенту в Монголії з 16 липня 1917 р. № 877. Копія надіслана урядовцеві дипломат, частини в Іркутську 31 липня 1927 р. № 880.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року. Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Україні, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років. Автор помер у 1937 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.