Східній Світ/1927/1/Китайська революція та її рухові сили
| Східній Світ Китайська революція та її рухові сили |
Реакція та опозиція в Туреччині (За даними політичних процесів) ▶ |
|
Я. РЯППО.
Література про дійсний, живий Китай почала у нас з'являтися тільки після Жовтневої революції. До цього часу ми мали про Китай переважно традиційні застарілі праці синологів без сучасного наукового аналізу соціяльно-економічних явищ цієї країни.
Нема жодного ґрунтовного марксівського аналізу про стан Китаю. Буржуазні праці обмежуються всі мітологією, історією та мовознавством. Більш живі відомості представників (дипломатичних, консульських, кореспондентів преси то-що) англійського та американського капіталу в їхніх висновках фальсифіковано, звичайно, в інтересах своїх хазяїв.
Але вже з початку XIX століття у Китаї починають доспівати передумови до величезного національно-революційного руху. Майже століття йде наступ капіталу та його вкорінення, черевате наслідками для того ж чужоземного капіталу.
Чужоземний капітал утворює не тільки шари великих та дрібних капіталістів з тубільців і не тільки значні кадри китайського пролетарияту, він утворює також умови до піднесення селянства на арену політичної боротьби.
Капітал все глибше та глибше просякає в Китай, втягнений вже до світового товарообороту, й змінює не тільки міське, але й сільське господарство.
За останнє десятиріччя європейські капіталісти просто працюють на китайську революцію[1]. Особливо яскраво це відзначається з 1911 року, з моменту утворення республіки.
Разом з цим іде зріст й підіймання китайської буржуазії та інтелегенції — вчителів, студентів, журналістів й т. і., що втягують в національний рух все більші та більші маси сумежних з ними міських низових кол і селянства.Коли взяти на увагу, що всі ці маси не мають жодних політичних прав, що в цілому Китаї немає абсолютно ніякої охорони праці від експлоататорів, що навіть сама центральна влада безпорадна, й її зведено до нуля безпорадними змінами керуючих груп та фінансовою кризою, то буде зрозуміла ситуація для національно-революційного руху.
Цілком натурально, що революційний рух по-перше направляв своє вістря проти чужинців, а за цим вже й проти своїх експлоататорів та їхніх служників — мілітаристів.
Цілком зрозуміло також, що національно революційний рух охоплює дуже широкі маси народу, починаючи від дрібної буржуазії, інтелігенції та пролетаріяту й кінчаючи широкими масами селянства.
Революція китайська поки що буржуазна. Китайський пролетаріят не має ще змоги взяти цілком владу до своїх рук, але мусить поділити її з дрібною буржуазією.
Але найактивніша роля належить вже пролетаріятові й почасти дрібній буржуазії в особі її революційної інтелігенції.
Розвиток і розмах революції залежить від селянства. Чи зчиниться об'єднання й визволення Китаю під гегемонією буржуазії чи пролетаріяту — ось в чім зараз проблема китайської революції[2]. Чи пощастить пролетаріятові бути до кінця організатором революційних сил — ось в чому питання.
Хід подій останніх часів дає підстави стверджувати, що організатором революції в загальнокитайському маштабі стає Кантонський уряд, що спирається на революційну інтелігенцію та на пролетаріят. Охват нових центрів з пролетарськими масами, як наприклад, Ханькоу, Хан'ян, Учан, Чанша та в дальшому Шанхай, напевно зміцнить пролетарське ядро та його керівництво усім рухом. Які ж шари буржуазії можуть відограти довгочасну революційну ролю й стати тимчасовим спільником пролетаріяту? Які сили відограють контр-революційну ролю?
Передусім контр-революційну ролю, як і треба, відограє в Китаї ввесь міжнародній капітал. Ця роля не тільки пасивна й мирна, але й активна, бойова.
Спершу, починаючи ще з половини XIX століття, європейський капітал тероризував Китай безупинними інтервенціями. Тепер, коли інтервенції стають неможливими й некорисними, чужоземний капітал блокує тільки береги Китаю та організовує в країні одні військові генеральські угрупування за одними й веде боротьбу з національно-революційним рухом через них. Ватажки цих групувань — Чжан-цзо-лін, У-пей-фу, Чжан-цзун-чан, Сун-чуан-фан і інші орудують на кошти й на озброєння Япанії, Англії та Америки. Цих же генералів підтримує й китайська велика промисловість і торговельна буржуазія, що грає таку саму контрреволюційну ролю, як і чужоземні капіталісти, бо вона жахається вже втрати свого майна.
Велика китайська буржуазія брала участь в національних демонстраціях раніш, коли робітники ще провадили бойкоти проти чужоземних капіталістів, коли ж китайські робітники розгорнули перші страйки проти експлоататорів взагалі, велика китайська буржуазія не тільки одсахнулася, але й брала найактивнішу участь в військовому втихомиренню страйкарів через своїх ставлеників У-пей-фу та інш. генералів.
Сподіватися на який-будь блок з китайською буржуазією китайським революціонерам вже не доводиться. Це вже минулося. Інтереси чужоземних і китайських великих капіталістів сьогодні вже єдині.
Велика буржуазія Китаю готова використати національно-революційний рух в своїх цілях. І молодому кантонському урядові треба бути на сторожі, щоб праві гомінданівці в дальшому не просунулися в їхні ряди.
В таборі контр-революції, натурально, крім великої промислової та торговельної буржуазії, є також стара бюрократія часів імперії, генерали, лихварі та частина люмпен-пролетаріяту, якого наймали капіталісти для своїх таємних справ.
Пануючим організатором всього контр-революційного табору є міжнародній капітал — імперіялізм, що не бажає розлучитися ані з своїми привілеями, ані з просторим ринком та з полем експлоатації в Китаї. Такий є табор контр-революції.
Тепер розгляньмо, які ж сили знаходяться у революційнім таборі? Хто є спільником китайського пролетаріяту в його визвольній боротьбі?
Сам індустріяльний пролетаріят має нині біля 2 ½ мільйонів, головним чином, в таких центрах, як Шанхай, Кантон, Гонконг, Ханькоу, Хан’ян, Чан-ша, Тянь-цзін і в центрах гірно-вугільної промисловості.
До нього прилучається великомільйоновий кадр пролетаризованих ремісників, а також великомільйонові маси резервної армії праці.
Спільниками цього основного ядра революції є передусім дрібна міська буржуазія на чолі з інтелігенцією в особі революційного, отруєного європейською культурою, студентства, журналістів, професорів і учительства, що тягне напівголодне існування. Всі ці міські елементи, що вийшли з низових кол, по суті є армія бідноти та злидарства.
В забезпеченішім становищі перебуває дрібне купецтво, крамарі, що, проте, зацікавлені у витисканню чужоземців, в ліквідації ні до чого не здібної влади й постійного грабування мілітаристів. Крім цих міських мас, руховою силою революції стає вся стихія селянства, що в величезній частині є злиденною, вічно голодуючою масою.
Селянство протягом чотирьохтисячолітньої історії Китаю було не раз руховою силою при великих вибухах, що скидали одну династію за одною.
Ми знаємо протягом останнього століттяя цілу низку селянських повстань, що перекотились по великомільйоновому Китаю. Ми спостерігаємо в Китаї безупинний рух бандитизму. Але всі ці повстання й рухи гинуть через відсутність організованого авангарду в містах. Уперше селянство Китаю, поголовно голодне, злиденне, одержує організованого проводиря в особі пролетаріяту. Уперше величезні національно-революційні сили будуть керуватися таким організованим урядом, як кантонський уряд. І навпаки, кантонський уряд набуває неосяжного резервуару революційних сил в селянстві. Ніде в світі селянство не перебуває в такім безнадійнім стані, на межі вічного голодування та вимирання, як в Китаї. Ледве чи де-небудь в світі селянство зазнає більш стихійних злиднів від поводи, посухи та епідемій, ніж в Китаї. Якщо сюди додати всі ті спеціяльні злидні, що створюються через політичний устрій, так революційна ситуація наочна.
Селянство терпить від безземілля, та веде весь час боротьбу з лихварями та кулаками, терпить від чужинців — англійців та япанців, від генерал-губернаторів, від хабарництва, від трудповинностей та безупинних мобілізацій, від усіх цих особливостей китайської державної влади. Воно буде боротися за скинення губернаторів та командувачів, за зниження податків, проти хабарництва та імперіялізму, буде приєднуватись до того національного уряду, який визволить його від тих злиднів, що на нього сиплються наче з лантуха. Селянство буде приєднуватись до того уряду, що він ставить своєю метою позбутися чужинців; воно підтримуватиме ті армії, що не грабуватимуть його та не житимуть його коштом.
До такого уряду, як кантонський, до таких військ, як кантонська й народня армія, приєднаються всі провінції Китаю, скоро тільки вони зрозуміють їхню визвольну ролю.
Для того, щоб широкі маси зрозуміли стан речей, потрібно величезної агітації та пропаганди по всій країні, потрібні й діла, щоб вони свідчили про справжнє народне обличчя Кантонського уряду й народніх армій. Правильна політика що-до широких мас селянства є лише єдиний шлях до того, щоб революційний кантонський уряд остаточно переміг та скінчив би з реакцією в цілому Китаю.
Отже, в таборі революції, що в її авангарді йде китайський пролетаріят, знаходиться нині китайська дрібна буржуазія, купецтво, інтелігенція (студентство, учительство), ремісники й селянство.
Не можна при цьому забувати ще одної революційної сили: революційної армії. Кантонський уряд, починаючи ще з часів Сун-ят-сена, проробив величезну роботу над вихованням та організацією регулярної армії. Чималу роботу, що до організації народньої революційної армії на півночі проробив і маршал Фин-юй-сян. В особі першої народньої армії маємо також міцну бойову організацію, що їй призначено відограти чималу ролю в розвиткові й перемозі революції. Далі величезною організуючою силою китайської революції є організації: робітничих профспілок і партія Ґо-мін-дан. Головним центром китайських робітничих профспілок є Шанхай. Китайський професійний рух зростає з кожним роком, з кожним місяцем. Він відограє величезну ролю в революційнім русі Китаю, в переведенню довгих страйків, демонстрацій та тривалих виступів. Китайський професійний рух влився 1925 року в міцний світовий фронт Червоного Профінтерну. Великого значіння набуває в національно-революційнім русі Китаю, як авангард його, партія Ґо-мін-дан.
Партію Ґо-мін-дан доводиться розглядати, як пізніше партійне утворення, що склалося в процесі революційної боротьби в перший рік китайської революції.
До нього китайська революційна інтелігенція, що вивчилася за кордоном, об'єдналася ще 1901 р. в Токіо в революційне товариство „Союзна Ліга“, що його фундаторами були Сун-ят-сен і Хуан-сін.
Після повстання в У-чані „Союзна Ліга“ виявилася як найміцніша й найбільш організована партія, в складі якої були найвідоміші китайські революціонери. Перший революційний кабінет Китайської республіки 1911 р. мав у собі п'ять міністрів, що належали до членів „Союзної Ліги“.
В той самий час „Союзна Ліга“ реорганізувалася у партію Тун-мен-ху, що ставила своїм завданням зміцнення молодої китайської республіки й розповсюдження серед широких мас республіканських ідей. В дні революції виникла ще низка інших революційних організацій, що пред'являли також свої права на владу в першім уряді. Вже в Національнім зібранні Тун-мен-ху в 1912 році вирішили об'єднатися зі спорідненими їм організаціями.
На конференції лідерів цих організацій об'єднання відбулося, результатом чого й було утворення нової партії Ґо-мін-дан, що висунула своєю політичною платформою: підтримку союза Півдня з Північчю, зміцнення місцевих самоврядувань, скасування національних обмежень, реформу економічного життя китайського народу й підтримку міжнароднього миру. Нова партія працювала легально не більш, як рік, після чого при диктатурі Юань-ші-кая була змушена перейти до нелегального стану. Почалась реакція. Ґо-мін-дан розгорнув знову свій прапор тільки в 1919-20 р. р., коли Сун-ят-сен затвердився на півдні Китаю й почав активну боротьбу з китайським урядом.
1920 р. в Кантоні остаточно було прийнято проґрам та статут партії Ґо-мін-дан. Ще пізніше, в січні 1924 р., конгресом То-мін-дана було читко сформульовано завдання й перспективи революції та намічено лінію боротьби з світовим капіталом. В підвалину їхню лягли ідеї Сун-ят-сена, або „суньятсенізм“, згідно яких, керуючою ідеєю партії є реалізація трьох принципів (Сан-мін-чжу): націоналізму, демократії й соціялізму, а головною метою партії — здійснення „конституції п'ятьох сил" (законодавчої, виконавчої, судової, екзаменаційної й караючої влади).
Націоналізм Сун-ят-сена має подвійне значіння: боротьба за визволення самого китайського народу й повна рівність між усіма національностями Китаю.
Демократизм пропонує здійснення народоправства всього народу, а не тільки меншости; кожний громадянин має не тільки виборче право, але й право на ініціятиву, право референдума й право відзиву урядових осіб.
Соціялізм Го-мін-дана складається головним чином з двох принципів: з рівноправности користування землею й з розграничення капіталу.
Партія Го-мін-дан ставить завдання розвязання селянського та робітничого питання й визнає, що за участю селян та робітників революція може перемогти. Вона пропонує селянам та робітникам вступити до Го-мін-дану, щоб спільно боротися та прискорити процеса національної революції. Це дає партії де-який класовий ухил, але буде приводити в майбутньому до розслоювання внутрі партії й відходу правих елементів. Поки що партія об‘єднує революційну інтелігенцію та частину дрібної буржуазії. Ріст Го-мін-дана за останні два роки дає від 30.000 до 300.000 членів. Го-мін-дан став загально-національною партією. Рішаючу ролю в ній сучасно відограють ліве крило й центр, в той час коли праве крило одійшло від керовництва. Блискучі успіхи на бойових фронтах та величезні організаційні досягнення виправдують лінію Го-мін-дана в останній час та зміцняють її становище. Капіталізм приніс з собою не тільки міцний розвиток робітничого руху в Китаї, він привів, натурально, й до утворення китайської комуністичної партії. Інтелігентські гуртки, обік з ідеями національного визволення Китаю, почали цікавитися також соціялістичними ідеями. Питання політичної економії й робітничого руху доводили їх неминуче до наукового соціялізму-марксизму.
З'явилися переклади марксівських книг, утворено цілу низку марксівських гуртків. Боротьба з чужоземним капіталом, з імперіялізмом, нарешті, величезні успіхи Жовтневої революції в нас вивели революційну інтелігенцію — студентство й учительство з гурткової замкнености на вулицю, примусили шукати опертя в робітничому русі. Цей поворітний момент стосується приблизно до 1920 року. З того часу починається організація комуністичних осередків, що ставлять собі завданням практичне діяння серед робітників по лінії професійних спілок. 1921 року відбувається вже перша конференція китайських комуністичних організацій. Багато уваги у китайських комуністів відбирає професійний рух, а також організація комсомолу в Китаї. Перед компартією, крім того, виникають складні питання тактики в надзвичайно складних обставинах китайської революції. Правильний аналіз становища, відношення до різних революційних сил, єдиний фронт з партією Ґо-мін-дан — все це вимагає великої обміркованости по лінії компартії.
1922 року було опубліковано „Декларацію китайської комуністичної партії". Китайська компартія висуває в цій декларації конкретний програм-мінімум, що його не можна здійснити в умовах влади феодалів-мілітаристов, в методах компромісів, петицій або прохань. Компартія Китаю бере на себе ініціятиву утворення єдиного фронту боротьби революційних елементів партії Ґо-мін-дан та революційних профспілок проти рештків феодалізму й капіталістів так власних, як чужоземних.
Нині компартія працює з партією Ґо-мін-дан в повному контакті, веде роботу організації робітничих та селянських мас і вирівнення лінії самих гомінданівців. Компартія Китаю ще молода, вона за 1925/26 р. нараховує від 900 до 4000 членів, в яких 70% робітників. Разом з компартією покладено початок також комсомольській організації, яка рахує нині біля 10.000 членів.
Отакі вцілому рухові сили у таборі революції. Ці сили зростають на наших очах і, нема сумніву, найближчими роками охоплять ввесь Китай міцним визвольним рухом.
Чотирьохтисячолітня історія й культура Китаю базується на величезній хліборобській країні й відрізняється всіма характерними ознаками феодальної селянської обмежености й непорушности. Найплодючіший в світі ґрунт та густота людности не сприяли прогресові знарядь виробництва, а нарід сам обмежував свої потреби до мізерного.
Класичні книги філософів Кун-фу-цзи, Мен-цзи, Лао-цзи, що кажуть про обробку хліба, про землекористування, про справедливість для слабих, про релігію предків, про шанування старших, про об'єднання Китаю, що роздирається феодалізмом, це все переспіви хліборобської країни, література, що її протягом тисячоліть тлумачили різно послідовники цих філософів, що вийшли з тих же селянських низових шарів, як і Кун-фу-цзи.
Якщо передісторичні часи, рівно й часи стародавніх історичних династій, є великим періодом розселення китайського народу, осідання в долинах рік Хуан-хе та Ян-цзи й розвитку феодально-удільної системи, так період монархічного об‘єднання Китаю (приблизно з IV ст. до нашої ери) є періодом відстоювання усталеного хліборобського ладу та його добробуту, не тільки від унутрішніх феодалів, але й від степових кочовників Туркестану, Монголії, Маньчжурії, що робили протягом двох тисяч літ свої наскоки на Китай.
Так, останні завойовники Китаю маньчжури удержували владу своєї династії Дай-цін від 1644 до 1911 року.
Зносини з чужоземцями й наступ капіталістів на Китай в XIX ст. утворюють передумови до нової епохи, що її відкриває китайська революція.
Наступ цей ішов з двох боків: з боку бувшої Російської імперії та-з боку моря — європейців, япанців та американців.
Що до теперішньої політики Радянської влади, так вона діяметрально протилежна царській. Ми зріклися нерівноправних договорів, одержання боргів і не визнаємо жодної політики захоплення чужих земель.
Коли наступ царської Росії намагавсь відхопити окраїнні володіння Китаю, тонаступ європейських, япанських та американських капіталістів погрожував повним захопленням Власно-Китаю й перетворенням його в колонію імперіялізму.
Після світової війни 1914/18 рр. Япанія витискає з Китаю німців і захоплює їхні концесії та порти в Шань-дуні. Разом з нею на сцену в Китаї виступає новий претендент — Америка. З ними обома веде конкуренцію Англія. Таким чином Китай є плацдарм конкуренції найміцніших імперіялістів.Розгляньмо тепер, який мало вплив вкорінення закордонного капіталу в Китай у економічному й політичному відношенні.
Війни китайсько-япанська 1894/95 р. й російсько-япанська 1904/05 р., поділили Китаю на „сфери впливу“ — з одного боку й швидкий розвиток капіталізму — з другого, натурально, привели до зросту нових суспільних сил в особі молодої буржуазії та інтелігенції, а разом з нею й до національно-демократичного руху, що він закінчився скиненням старої віджившої свій вік монархічної влади.
Ще наприкінці ХІХ століття утворилися проти старого ладу дві течії: ліберально-бюрократична на чолі з Кан-ю-веєм і народньо-революційна на чолі з доктором Сун-ят-сеном (фундатором партії Ґо-мін-дан).
В той час, коли народньо-революційний рух поширювавсь на півдні Китаю й народжував одне повстання за одним, що ними керував Сун-ят-сен, другий —ліберально-бюрократичний рух намагавсь проводити реформи й усталити конституцію через самий пекінський уряд. Він втягнув в свою справу де-кого з урядових кол й творив часом подобу успіху. Проте куці реформи й обіцянки дорадчого парламенту не задовольнили ані демократів, ані реакціонерів. Боротьба, що її розпочато повстаннями південних революціонерів в У-чані, Хань-яні та інш. місцях, довела до скинення династії в 1911 р. й до оголошення республіки.
Китайські історики й діячі приписують успіх цієї революції расовій боротьбі між китайцями й маньчжурами.
Монархія маньчжурської династії Дай-цін перешкоджала прогресивному розвиткові Китаю, що його було втягнуто під утиском капіталізму в сферу міжнароднього товарообміну, ось основна причина розгортання революції.
Скинення династії й оголошення республіки, однак, не змінило одразу самого ладу. Молодий рух був ще дуже слабий, навіч не було ще буржуазії, яко класи, що веде за собою „нарід“. Стара бюрократія з губернаторами й генералами залишилась на місцях, вичистити її не було ще сил.
Революція йшла на згоду. Замість першого президента Сун-ят-сена за постійного президента було обрано старого мілітариста Юань-ші-кая, що ролю парламента перевів на ніщо.Сам Сун-ят-сен у 1921 році порівнював свою „згоду" з „Брестським миром". Але він в цьому зовсім не бачив капітуляції, бо виходив з інтересів китайської революції й міркував цією згодою зміцнити республіку на базі об'єднання півдня з північчю Китаю.
Тільки після смерти Юань-ші-кая, в 1916 р., знову скликається парламент, але в ньому розпочинається боротьба різних групувань, що підтримується закордонними державами — Япанією, Англією й інш., за допомогою китайських же військових групувань. Парламент, а разом з ним і пекінський уряд, в повній мірі залежать від чужоземців — з одного боку й своїх військових групувань — з другого. Безупинна фінансова криза побільшує кепське становище. Починається період складних інтриг та авантюризму, що в них закулісну ролю відограють то япанці, то англійці, то американці. Пекінський уряд є знаряддям, необхідним закордонному капіталові для експлоатації Китаю.
Нові масові сили зросли на півдні, у Кантоні й у Центральному Китаї (Шанхай, Ханькоу та по інш. місцях).
Передумовою до набирання сил другої революції, був швидкий розвиток капіталізму. З 1911 року, з моменту утворення республіки, йде швидка індустріялізація Китаю. Величезна конкуренція у внесках капіталу між Япанією, Англією й Америкою робила своє діло. На дріжджах закордонного капіталу помітно зростає свій китайський капіталізм. В цьому рості капіталізму ми підкреслимо такі факти:
1. Залізнице будівництво, що почалося в 90-х роках, розгортається по сферах впливу. Росія будує шляхи в Маньчжурії, Німеччина — в Шань-дуні, Франція — в Тонкіні, Япанія — в Фу-цзяні, а об'єднаний консорціум банків — центральну магістраль: шлях від Пекіну до Кантону. Весь рейковий шлях Китаю в 14 тис. клм. виріс швидко й належить закордонному капіталові майже на 80%. Але ці ж шляхи зробилися базою нової революційної сили залізничого пролетаріяту. Пекін — Кантонська залізниця є не тільки віссю, що об'єднує південь з північчю, але й віссю об'єднання пролетаріяту.
Разом з розвитком сухопутного транспорту й торгівлі дуже виріс і водний транспорт. В ньому перше місце має Англія (55,7 млн. тонн), друге місце — Япанія (34,7 млн. тонн), третє місце — Китай (33,2 млн. тонн). Зріст китайського тоннажу навздоганяє вже Япанію[3].
2. Помітні успіхи має й важка індустрія. Запаси кам'яного вугілля Китаю поки нараховують 500.000 млн. тонн. Добування вугілля доходить до 23 млн. тонн.
Запаси залізної руди визначаються поки в 14.000 млн. тонн. Добування заліза в 1,2 млн. тонн провадиться виключно на япанський капітал. В руках чужоземців знаходиться також вся хемічна промисловість. Електрифікація Китаю стягла капітал в 39,2 млн. доларів.
3. Величезний розвиток має легка індустрія, особливо текстильна промисловість.
4. Що до фінансів, то капітали Китаю зосереджено переважно в англійських, япанських і американських банках.
Прибутки з залізниць і митниць також є у разпорядженню чужоземців. Через те бюджет пекінського уряду безнадійний. 1919/20 р. його було збалансовано на 495 млн. кит. доларів, з яких ідуть:
на покриття процентів з боргів |
25% |
на військовість |
41% |
на адміністрацію |
34% |
Таким чином, державний бюджет утримує тільки урядовців та військових і виплачує чужоземцям борги. Позики даються чужоземцями тільки для підтримки контр-революції.
Отже пекінський уряд має порожню скриню, а китайський нарід від свого держбюджету рівнісінько нічого не має.
Разом з капіталістичним розвитком зростала також зовнішня торгівля Китаю.
В 1880 р. загальний товарообіг був — 150 млн. таелів, з яких на частину експорту припадало 70 млн.
1920 р. загальний товарообіг — 1.341 млн. таелів, з яких експорт — 541 млн. З цього видно, що продукційні сили Китаю оправляються від віковічного застою й входять в береги індустріялізації.
Цей процес був краще всього відомий батькові китайської революції Сун-ят-сенові (Сун-веню), що він, як революціонер, руйнуючий тисячолітню непорушність Китаю, накреслив на свойому прапорі не тільки нещадну революційну війну, але й рішучу індустріалізацію Китаю.
Сун-ят-сен виступив перед китайською суспільностю з великим проектом індустріялізації Китаю, оголосив свої шість програмів-планів до розвитку продукційних сил, залізничого будівництва, промислового розвитку й гірничої промисловости Китаю. Ці плани величезні по свойому розміру, але далеко не безґрунтовні, або фантастичні. Сун-ят-сен сам заявляє, що його плана розраховано на „сто років вперед“.
Великий розум Сун-ят-сена впіймав і те нове, що принесла з собою наша пролетарська революція. Він швидко засвоїв вигідність ідеї націоналізації в пристосуванню до промисловости Китаю та провів це до свого програму в 1919 р.
Він пише: „Об'єднання й націоналізація всієї промисловости, що я назвав би другою промисловою революцією, досягнуть значно більш, ніж перша, коли ручну працю було витиснуто машиновою продукцією. Ця друга промислова революція збільшить продукційність праці значно більш, ніж переворіт, що його викликано впровадженням машин“.
Розвитком промисловости в Китаї покладено початок росту китайського пролетаріяту. Величезні капіталістичні підприємства в центральнім Китаї, у вугільних районах і на морському побережжю заповнили свої будинки найманою армією праці. Численні дрібні ремісничі підприємства швидко перетворюються у фабрики. Стимулом росту підприємств служить також та обставина, що праця китайського робітника занадто дешева. Експлоатацію тут доведено до розбою й грабування. В підприємство втягнуті також жінки й діти, найбільш у текстильному виробництві.
На поштучній праці робітниці виробляють не більш, як 10-13 коп., підлітки 6-7 коп., Пересічна зарплатня китайського робітника рідко перевищує ЗО коп., робітниці — 20 коп. і підлітків — 12 коп. добових. А робочий день хитається від 10 до 16 годин. В Китаї рахується біля 2½ мільйонів промислових робітників.
В процесі розгортання підприємств, росту числа робітників та їхньої експлоатації, натурально росте й самосвідомість і класова солідарність китайського пролетаріяту.Якщо попередніми часами робітник виступав тільки з кампанією бойкоту чужоземного краму разом з дрібною буржуазією, то з 1920 року бойкот замінюється на страйк. Коли в 1920-22 роках страйки були направлені тільки проти чужоземних підприємств, і китайська буржуазія співчувала робітникам, бачучи в страйках свою вигоду, то в 1922 р. страйк Тянь-шанських шахтарів було приголомшено військом вже при співчутті китайських шахтовласників. А в 1923 р. страйк залізничих робітників Пекін-Ханькоуської дороги було потоплено в крові вже при єдиному фронті капіталістів закордоних та китайських (генералом У-пей-фу). Настає доба нелегального становища робітничих організацій. Боротьба робітників набуває характеру свідомої класової, що звільнена від попереднього націоналістичного туману й стягує все більші робітничі маси.
У першу чергу в цій боротьбі виступили залізничники, моряки й гірняки, у другу чергу виступили текстильники, а після почали демонструвати свою класову солідарність вже всі промислові робітники. До них почали приєднуватися дрібні ремісники й міська біднота.
Зі страйків останнього часу, що зазначали поворіт в революційному русі Китаю, одмічаємо Пекін-Ханькоуський залізничий страйк 1923 р., що його було викликано забороненням ген. У-Пей-Фу конференції залізничих профорганізацій. Після розстрілу в Ханькоу китайських залізничників, весь китайський пролетаріят демонстрував свій протест.
Що до його політичного значіння, то цей розстріл порівнюють з російським — „9 січням“.
В наслідок цього ланцюгу подій класової боротьби розгортається в червні 1925 р. загальний страйк в Шанхаї і Ґонконзі. В страйку брали участь всі трудящі маси, крім промислової буржуазії. Цим керувала Рада Професійних Спілок. Страйки примусили чужоземних капіталістів, особливо Англію, знизити тон. Вони були найкращою школою пролетарської солідарности й організації мас, поставивши пролетаріят на чолі революційного руху в Китаї. Характер китайського робітничого руху був спочатку економічний — за скорочення робітничого дня й підвищення зарплатні. У боротьбі за ці гасла йде й організація профспілок. Таких спілок, що їх організовано по професіях, дуже багато; в однім Кантоні нараховується біля 134 назв. Розпорошеність дій викликала необхідність в робітничих з'їздах та об'єднанні руху. Такий з'їзд відбувся в травні 1922 р. й дав міцний товчок до об'єднання. Нарешті, Всекитайський з'їзд профспілок 1925 р. в Шанхаї ухвалює вступити до Червоного Профінтерну. Китайський робітничий рух стає органічною частиною світового робітничого руху.
Китайський професійний рух не міг розвинутися тільки на економічній платформі в бік Амстердаму. Він зіткнувся з першого ж часу свого існування з відсталою державною владою, з розстрілами та утисками. Він зіткнувся з варварською політикою імперіялістів, що ставляться до китайських робітників наче до колоніяльних рабів, він був примушений разом з економічними вимогами оголосити боротьбу й за політичне визволення. В цьому відношенню китайський робітничий рух має аналогію не з Европою, а з Росією.
Нема вже сумніву, що громадянська війна, що триває в Китаї вже більш, як 15 років, зміцнює авангард революції — пролетаріят і об'єднує в єдиному революційному фронті з робітничою класою революційну інтелігенцію та селянство.
Політика кантонського уряду й партії Ґо-мін-дан провадиться шляхом утворення цього єдиного фронту з непорушною підвалиною його, звільнення трудящих мас від національного та капіталістичного пригноблення.
Швидкість успіхів Кантонської північної експедиції можна порівняти тільки з успіхами революційного руху 1911 р. Тепер також, як в 1911 р., провінція за провінцією переходять на бік національної революції.
Нарешті, протягом останнього року-півтора ми присутні при повсюднім швидкім рості селянського руху, що вилився на Півночі в низку озброєних повстань. З другого боку, реорганізована партія Ґо-мін-дан узяла курс на наближення до робітничих і селянських мас. Зокрема, агітація й пропаганда на селі, організація селянських спілок — одне з ударних завдань.
Врешті, на другому з'їзді Ґо-мін-дану ухвалено по селянському питанню цілу низку дуже важливих резолюцій, з яких головні такі:
1. Скинути гніт мілітаристів, компрадорів, неситого чиновництва, джентрі й кулаків;2. Знищити всі несправедливі податки й незаконні побори, заборонити виправлювання податків за кілька років наперед і скасувати земельні податки з безземельних;
3. Напружити всі сили для організації широких селянських мас та втягування їх до національно-революційного руху;
4. Розпустити всі організації, що пригноблюють селянство, як, наприклад, ґуандунські міньтуани (загони буржуазної міліції);
5. Вирвати в селах владу з рук кулаків та джентрі, сприяти органам селянського самоврядування;
6. Усталити крайню орендну платню й мінімальні ціни на сільсько-господарчі продукти;
7. Зменшити робітничий день батраків і підвищити їхню заробітню платню.
Принцип націоналізму має тепер новий зміст. Якщо в 1911 році боротьба йшла проти „маньчжурської, чужоземної династії, то тепер її ведеться за визволення Китаю від гніту світового імперіялізму“ під гаслом: „Геть нерівноправні договори“.
Принцип „демократизму", що визначавсь вимогами скинення самодержавства (а потім диктатури Юань-ші-кая) й усталення парламентарної республіки, визначається тепер вимогою скинення „феодального мілітаризму", що розквітнув під прапором „республіканського ладу“ й скликання Національного Зібрання, як представництва робітничих, селянських, студентських, педагогічних і купецьких організацій, а також й національних меншостів.
Успішна боротьба з мілітаризмом, об'єднання країни шляхом військової експедиції, визволення Китаю від гніту світового імперіялізму без цього спільника неможливі. Заходи, що їх скеровано на полекшення податкового тягаря бідняцького та середняцького селянства, заходи, що вводять в той же самий час більш високе оподаткування землевласників і взагалі багатих шарів населення, показують, що вже починають розуміти, оскільки важливо принадити симпатії селянства.
Тут необхідно звернути увагу на те, що розпуск міньтуанів, себ-то, як було вище сказано, органів класового панування джентрі й землевласницької буржуазії та сприяння утворенню замісць їх органів селянської самоохорони, неминуче ведуть до постановки в порядок денний основного питання китайського села, питання про взаємини між землевласниками та орендарями, якого почасти торкається один з пактів цитованого нами „аграрного програму“ Ґо-мін-дана. Від того, оскільки правильну та рішучу лінію візьме в цьому питанні Ґо-мін-дан, буде залежати, чи пощастить, чи ні йому закріпити союз з селом, що вже намічається, зокрема — чи пощастить йому чи ні стати на чолі широкого селянського руху північних провінцій, що проходив до цього часу по-за його керівництвом.
Закінчуючи аналіз безперечних фактів сучасної китайської дійсности, ми підкреслюємо, що Китай перебуває нині на шляху швидкого капіталістичного розвитку, а разом з цим і у смузі найбільшої революції. Зріст фабрик і заводів, а також і шляхів сполучення в Китаї, що їх збудовано на закордонний та китайський капітали, й боротьба між ними, народження китайського пролетаріяту й швидкий розвиток робітничого руху свідчать, що епоха китайського феодалізму уходить на віки вічні.
Ми повинні взяти під увагу, що разом з революцією йде глибокий економічний процес Китаю. Прихід капіталізму сприяв класовому розслоєнню китайського селянства. Світовий капітал, що виточує з Китаю сировину, всіма способами допомагає цьому процесові.
Китайське селянське господарство уходить від своїх натуральних форм і обертається в грошеве господарство. Воно розслоюється й тим полекшує процес утворення внутрішнього ринку для китайської великої промисловости.
Потрібна тільки правильна політика робітничої класи й керуючих партій Китаю, що до цих мас, і революція переможе. Вона не дозволить закорінитися такій буржуазній владі, яку мала Европа в XIX стор.; вона мусить організувати робітничо-селянську владу, владу величезної більшости країни. На шляху організації такої влади лежать, розуміється, великі перешкоди в особі закордонного імперіялістичного капіталу і в особі зростаючого шара китайських капіталістів. Тут не можна обмежитися одними компромісами і угодами, а настає довга та вперта боротьба.Який же розподіл основних сил в сучаснім Китаї?[4].
Ясно, що основним рішаючим супротивником є міжнародній імперіялізм, не зважаючі на всі існуючі в його таборі супереки. Звідци випливає, що головне завдання революції є непримиренна боротьба з імперіялізмом. Позбавити міжнародній капітал всіх імперіялістичних привилеїв, скінчити з проклятою диктатурою „закордонних кварталів“, пошматувати нерівноправні договори, вигнати геть з Китаю всю „цивілізовану“ військовість, визволитись назавжди від імперіалістичного панування — це є центральне завдання революції в сучасній фазі її розвитку. Вирішення цього завдання прискорює поступовий рух революції, дає можливість підступити в повному обсязі до вирішення інших, ще величезніших соціяльних завдань, що почасти вже й тепер ставляться й мусять бути поставлені на порядок денний.
Китайська велика промислова буржуазія вступила в революцію відносно кволою економічно. Китайська індустрія — це є головним чином легка індустрія. Важка промисловість, продукція засобів виробництва, не відограє ще серйозної ролі в Китаї. Додаткова цінність, що виробляється, наприклад, в шанхайських пральнях попадає в більшій масі безпосередньо до лабетів імперіялістів, „перекачується“ геть, і звідци економічна кволість китайської промислової буржуазії, звідци повільний темп національно-промислового нагромадження, звідци ж антиімперіялістичний настрій частини китайської буржуазії, що бачить в імперіялістах привелейованих конкурентів. В цілому, позиція китайської буржуазії (промислової й торговельної) подвійна. Частина її за боротьбу з імперіялізмом, друга частина її за компроміс, за пристосівництво, за „мирне співжиття“ з імперіялізмом. Ця частина буржуазії або просто відходить від революції, бо лякається її дальшого переможного розвитку, або стає свідомо фактором її гальмування.
Селянство — основна маса величезного населення Китаю. Китайське селянство — широке поле експлоатації для чужоземного імперіялізму, для мілітаристських „клік“, для торговельного капіталу.
Надсильна оренда душить розвиток продукційних сил китайського села. Китайське селянство не є одноманітна соціяльна маса. Воно в значній мірі диференційоване, воно має в собі дуже широкий шар бідноти, що веде „карлікове“ господарство, й, порівнюючи, тонкий шар заможніх. Глибока аграрна реформа, переподіл поземельної власности є через те імперативною необхідністю для китайської революції. Революція не здійснила б своїх завдань, як би вона не розвязала аграрного питання; місто опинилось би одірваним від села, а це, нарешті, відбилось би загубно на перемозі китайської революції. Починаючи з 1911 р. дуже повільно розколихувалося китайське селянство. Тепер вже воно вирушило на революційний шлях. Розвиток капіталізму у Китаї зміцнив звязок селянства з містом. Через армію Кантона селянство втягується тепер у революційний процес. Революційні організації вже пройшли на село. Подих аграрної реформи в селі вже відчувається, і якщо значні маси селянства поки ще осторонь від активної боротьби, якщо вони ще в резерві, ще не мобілізовані, так тим більш нагальним є завдання перетягнення селянства на бік революції, викидання бойових, зрозумілих селянській масі „аграрних гасел“.
Молодий китайський пролетаріят — провідна революційна сила Китаю. Пролетаріят найбільш пригноблена класа Китаю, що виносить на своїх плечах подвійний прес експлоатації (імперіялістичної й тубільної). Більш за всіх матеріяльно пригноблена, вона більш за всіх ненавидить імперіялізм: вона відограє ролю основної антиімперіялістичної сили. Революційне доспівання китайського пролетаріяту йшло з принадною швидкістю. Всього кілька років тому або пасивний, або в найкращій своїй частині заглиблений в ілюзії народництва (незадовго до шанхайського страйку), — він чудово провадить страйк в Шанхаї, висуваючи економічні й політичні гасла й кидає виклик світовому імперіялізмові. А тепер, одержавши політичне охрещення, він має своїм авангардом китайську комуністичну партію. Китайська революція, що оце розгортається, висуває пролетаріят вже тепер на ролю геґемона революції й що далі буде розвиватися революція, тим гостріша розгорнеться боротьба, тим більш неминучою зробиться провідна роля китайського пролетаріяту. Китайська революція або не переможе, або дійде рішучої перемоги під керівництвом робітничої класи. Так стоїть питання в Китаї.
Переможна революція в Китаї ще не взяла гору у всекитайському маштабі. Але вже революційна влада Кантону є попередниця нової державної влади в Китаї. Тяжкі бої ще попереду, але революція вже має дуже гарну, з великим авторитетом у масах армію, що перевищує дисципліною та своїм духом найману салдаччину Чжан-цзо-лінів і К°.
Розмах, що його вже тепер набула китайська революція, відносна слабкість китайської буржуазії, висовування пролетаріяту у перші лави борців, підводять пролетаріят тісно до завдань гегемону, керівника революційним рухом всієї країни. Це значно підвищує історичну відповідальність молодої китайської компартії та ставить перед неї цілу низку завдань.
Одне з перших чергових завдань китайських комуністів полягає в тому, щоб добитись керівничого впливу в масових організаціях, штовхати кантонський уряд на послідовний революційний шлях, не виходити з Ґо-мін-дану — цієї найширшої антимілітаристичної організації Китаю, але залишатися в ньому, вести його по революційних рейках, іти безупинно в авангарді масового революційного руху.
Нині над революційним Китаєм нависли дві небезпеки, що безпосередньо загрожують Кантону. Перша небезпека полягає в тому, що перед лицем „загального ворога“, себ то революції, відбувається консолідація контр-революційних сил самого Китаю. Дуже перелякані зростаючим народнім рухом і не без директив зовні, реакційні генерали об'єдналися в Тянь-цзині й висунули верховним проводирем Чжан-цзо-ліна. Тянь-цзинська банда висуває Чжан-цзо-ліна на пост Всекитайського диктатора, що мусить розправитися з революційним рухом. Цьому єдиному фронтові китайської контр-революції Кантон повинний протипоставити єдиний фронт всіх антиімперіялістичних елементів Китаю та ще більш тісний звязок з широкими масами. Об'єднана китайська контр-революція має солідні військові й матеріяльні сили, вона має допомогу англійських банкірів. Але вона не має масової народньої сили, а революційна сила є найбільша матеріяльна сила, що нею володіє наступаючий і переможний Кантон. При правильнім політичнім орієнтуванні, при сміливій революційній політиці з боку Кантону тянь-цзинська „змова“ не припинить Китайської революції, але дасть їй стимул, увіллє в неї нові сили, зміцнить її волю до перемоги.Друга небезпека, що загострилась якраз в останній час і що повинна тримати на сторожі не тільки Кантон, але ввесь революційний пролетаріят світу, це підвищена активність імперіялістів. На очах у всіх сплітається провокація у Ханькоу. „Цивілізовані“ кати карають китайських страйкарів і демонстративно висажують свої десанти.
Особливо дбає англійський імперіялізм, що в нього трошки „одійшло“ після придушення гірняцького страйку. Шановна палата громад діловито обмірковує необхідні заходи для охорони „безпечности“ англійських „джентльменів“ зі „сеттльментів“. Що „охорона безпечности“ є тільки зачіпка для чергового агресивного вибрику, для нового вансянського побою, для того, щоб провокувати сутички, а потім втручитися й прийти на допомогу реакційним бандам — це очевидно.
Ввесь міжнародній пролетаріят, у першу чергу пролетаріят Англії, мусить стежити за тим, що діється в Китаї. Ми знаємо, що великі суперечки є в стані імперіялістів, що важко зважитися їм на інтервенцію, що вони тепер примушені „діяти“ на Китай більш обережними, стратегічними, обминаючими маневрами. Але ми знаємо й те, що міжнародній капіталізм ввесь час держить камінюку інтервенції за пазухою й не від того, щоб „при нагоді“ кинутися в атаку проти революційного Китаю. Стежити за злочинною політикою імперіялістичних урядів на Сході, вжити всіх заходів до того, щоб спинити руку Англії, мусить міжнародній, а в першу чергу англійський пролетаріят.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах.
|