То не вітер одинокий стогне по долинах,
То не пугач серед ночи плаче на руїнах,
То не хвиля реве, будить скелю нерухому
Що дрімає віковічно і добра нікому
Не приносить. То не чайка на степу кигиче,
І не ворон своїх діток на вечерю кличе.
То гукає пан отаман, день-у-день гукає.
Товириство до роботи голосно скликає.
„Ану, братці, кому любий дим своєї хати,
Кому краще заробити, аніж попрохати,
В кого руки не посохли, думка не тваніє,
Кому мила своя доля і своя надія;
Хто не хоче свою хату бачити в руїні,
Свою матір на морозі в латаній ряднині,
В кого серце в грудях бється, кому сила дана,
Кому гірко бути хлопом, а ще гірше паном, —
Ану разом всі до праці! Хто за серп, за косу!
Праця долю, праця волю і користь приносить,
Ану швидче, подивіться: нива висихає,
Вітер колос гне до долу, зерно вибиває.
А он хмара налягає, грім і град ударить... Бережіться! Той ледащо, хто роботу барить!
Бережіться, буде лихо, підете з торбами,
Зостануться ваша хата й мати сиротами.
Ануж швидче, мої любі! І я вкупі з вами,
Що найважче робитиму власними руками“.
Так гукає пан отаман, і ні на хвилину
Не замовкне, його чутно на всю Україну.
І зісталась коло його купка невеличка,
Поставали, посідали, наробили крику.
Подивився пан отаман. „Щож це вас так мало?
Чом за працю не беретесь? Чого посідали?“
Не сказало товариство в відповідь ні слова:
Засмутилось і притихло, мов не стало мови.
І заплакав пан отаман, голос обірвався...
Утер сльози і за працю сам один узявся.
