Одні люде, то бажають все грошей та грошей,
Инші почести та слави все у Бога просять;
А иншії бідолахи не хочуть нічого,
Тільки хатки маленької — та нема і того!
Не бажають ані грошей, ані тої слави,
Тільки долі хоч трошечки та шматок мурави,
Щоб з людьми по людськи жити, Господа хвалити,
Та без гніву Господнього і вік закінчити.
Але тяжко тим нещасним і того впросити,
Вони мусять бідувати та усе тужити,
Плакать гірко над собою, Бога проклинати,
Ні одної хвилиночки утіхи не мати.
І жиють так, мов у пеклі... Ох, тяжко то жити !
Лучше булоб в яму вскочить, в воді утопитись,
Ніж так жити і мучитись до самої дошки,
Та просвітку не бачити ані-ані трошки.
Ох, та тяжче ще такому і жить і емірати,
Що немає на всім світі ні кута, ні хати,
Де голову приклонити терном увінчану,
Що не має супокою ні вночі, ні рано,
Бо в душі засіла болість страшна та глибока,
Гонить радість, генить щастя з перед його ока.
Всюди бачить сум і сльози, все терпить за других:
Онде мати старенькая посеред недуги
З горем боресь та за сином сльози проливає,
А там смерть йому маленьких косить, забирає
Братів, сестер, всіх поряду! І не плач, небоже!
Бо нічого не виплачеш!... Та він вже не може Плакать більше, бо висохли усі гіркі сльози,
Тільки дивиться і стогне...
Боже милий, Боже!
Нащо губиш сиротину? Чом дожити дав Ти
Йому віку молодого? Чом в небо не взяв Ти
Його перше, як іще був маленьков дитинов?
Там йому би ліпше було, був би не загинув
Отак марно, як тут йому прийдеться загинуть,
Та не буде кому й глини на могилу кинуть!...
