Сторінки минулого (1966)/4/Справа українського флоту

by Олександр Лотоцький

◀ Під фактичною окупацією Антанти

Сторінки минулого. Частина 4 Олександр Лотоцький Справа українського флоту

Добровольці в Царгороді ▶

1966

СПРАВА УКРАЇНСЬКОГО ФЛОТУ.

По революції в колишній Росії та з повстанням нових держав на її території установився фактично той порядок, що в роспорядження кожної держави, до остаточного вияснення точної части її власности, поступало те майно, яке на той час перебувало на її території. Так і флот Чорного Моря, що базувався в портах українських, належав українській державі. Крім команди невеликої кількости кораблів, яка часово визнавала большевицьку владу, а після врешті змушена була вернути кораблі в українські порти, решта кораблів Чорного Моря визнали владу українську та піднесли український прапор.

З фактом належности того флоту українській державі рахувалася і союзна влада, коли появилася в Дарданелах та в Чорному Морі, Головний представник союзних морських сил на Сході віце-адмірал Амет (Amet) склав щодо того флоту умову з тодішнім українським послом у Туреччині М. Суковкиним. Тією умовою право української держави на чорноморський флот визнало союзне командування формально, незалежно од питання про кількість окремих одиниць флоту.

Ось текст тієї умови:

„У випадку, коли французьке військо буде висаджуватися в портах України, як того просить у віце-адмірала Амета п. Суковкин, що прибув до Константинополя, яко уповажений міністр України, та щоб забезпечити транспорт і постачання цього війська, як рівнож іншого війська союзних Франції держав, п. Суковкин обовязується, яко представник українського уряду, на чолі з гетьманом, і від свого імени, передати в роспорядження команданта французьких морських сил:

„1. Усі, що знаходяться в портах України, кораблі, які французьке морська влада визнає за корисні для транспортових операцій, для висадки та для постачання союзних сил на Україні;

2. Яхту „Александръ Михайловичъ“, що в цей час знаходиться в Константинополі;

„3. Пароплави „Королева Ольга“, „Тигръ“, „Іерусалимъ“ та всі інші пароплави українських навіґаційних спілок, які можна буде звільнити од контрактів, що їх звязують з їх власниками“.

Коли прибув я до Царгороду, в тутешньому порті знаходилися, крім угорі означених, такі пароплави, що не могли рушити звідси головно через недостачу вугілля: „Афонъ“, „Постникъ“, „Вампоа“, „Россія“ (два пароплави), „Флора“, „Софія“, „Мечта“, „Румянцевъ“, „Христофоръ“, „Ксенія“, „Св. Николай“, „410“, „Продуголь“, „Черноморъ“, „Русланъ“, „Григорій“, „Корниловъ“, „№ 65“, „Роза“, „Федоръ Фофили“, „Витязь“, „Георгій“, „Баку“ (мав на собі 11 тис. тон нафти), „Варна“, „Коршунъ“, „Евфратъ“, „Алексѣй Молчановъ“. Пізніше до того порту приходили й інші пароплави чорноморських навігаційних спілок: „Добровольнаго Флота“ — „Владимиръ“, „Саратовъ“, т-ва „Ропит“ („Русское Общество Пароходства и Торговли“) — „Труворъ“, „Аскольдъ“, „Араратъ“, „Бештау“, „Аюдагъ“; „Русскаго Дунайскаго Пароходства“ — „Адмиралъ Каширининовъ“; „Ространсъ“ — „Марія“, „Орфей“; портові пароплави — „Казбекъ“, „Вѣха“, „Тендра“, ,,Бельбекъ“, „Днѣпровецъ“, „Гальванеръ“; портові буксіри — „Отважный“, „Румынія“, „Скифъ“, „Азовецъ“, „Байлань“, „Петрель“, „Севастополь“, „Никола Пашичъ“, „Чурубашъ“, „Березань“, „Керчь“, „Успѣхъ“, „Пироговъ“, „Донецъ“. По інших місцях було ще досить військових кораблів („Георгій Побѣдоносецъ“, „Алмазъ“, Гнѣвный“, „Цериго“ та ін.). Зокрема в Севастопольському порті було багато пароплавів, умисне попсованих анґлійцями, коли загрожував наступ большевиків на Севастопіль.

Сі кораблі, як і багато ще інших, що перебували в різних портах Чорного Моря, належали українській державі, як майно її громадян. В числі тих кораблів були й такі, що були скарбовим майном і самої держави. Напр., належали безпосередньо державі кораблі „Русскаго Дунайскаго Пароходства“ — колишньої спілки „Торговый Домъ Князь Юрій Гагаринъ и К-о“, реформованої ще р. 1886 в „Общество Черноморско-Дунайскаго Пароходства“, а затим ліквідованої р. 1903, при чому всі акції набув урядовий скарб і підприємство перейшло у власність скарбу, — отже в даний момент належало, на згаданих угорі основах, українській державі.

З умови представника української держави з представником союзного командування на Сході видно, що у листопаді 1918 р. український флот існував, складаючись з певної кількости кораблів державних (в тім числі військових) і з пароплавів всіх приватних товариств, що перебували на українській території і склалися на українські капітали; що французьке командовання сей факт існування українського флоту під жовто-блакитним прапором визнало, коли підписувало умову з представником України в Царгороді та зверталося до нього з проханням роспоряджень капітанам, які тільки він, як представник українського уряду, міг дати; що пароплави ті, як пливали не під українським прапором, то могли бути лише під прапором французьким, а ні в якому разі не знаходитися під російською командою та під російським прапором; що врешті повинні вони уживатися тільки для виразно окреслених цілей.

Ся умова була важна для обох сторін з усіма їх наслідками до хвилі, коли вона буде добровільно скасована.

Заґарантувавши так право української держави на флот, що перебував у портах Чорного Моря, п. Суковкин фактично мав на цілі засобами сього флоту допомогти гетьманові в боротьбі з Директорією. З упадком гетьмана п. Суковкин, як уже згадувалось, замкнув Посольство та вже рішуче роспочав протиукраїнську акцію, з якою до того часу не виступав цілком отверто. В таких обставинах додержання умови залишено було без усякого контрольного догляду з української сторони. А діючи безконтрольно, союзне командування, утворивши морську базу (base navale) російської Добрармії в Царгороді, передало український флот тій армії, якій допомагало, — се й було з боку союзників одною з форм всемірної їй допомоги. Обставини обернулися проти інтересів української держави, — ті інтереси легче було б оборонити, коли б перед тим не введено було до справи чинника антантського з наданням йому права роспоряжатися українським флотом, хоча б і з поважними обмеженнями. Союзницьке представництво, яке, в тріюмфі перемоги, покладаючись лише на свою фактичну силу, взагалі не рахувалося з правом, в тих безвідповідальних обставинах вже зовсім занехало поставлені йому та ним приняті правні обмеження і не вагалося нарушити інтереси Української держави, поставивши справу всупереч тим інтересам як факт довершений.

В такому положенні застав я справу українського флоту, прибувши до Царгороду. Перед очима на рейді Золотого Рогу бачилось українське державне майно великої цінности, але шлях до нього був одрізаний непереможною — в тих умовах — силою в її фізичнім, навіть збройному, значінні. Тепер треба було не стільки право своє доводити, а ламати те status quo, що вже установилося та опиралося на фактичну силу. Переламати ту силу дипломатичними засобами, за тодішнього положення на Україні, було, обєктивно беручи справу, річчю безнадійною. Але не можна було, принаймній формально, з тим фактичним оборотом справи миритися, аби не створювати формального прецеденту, що, за ліпших обставин, міг би одрізувати шлях до здійснення права української держави на те цінне добро, якими були чорноморські кораблі, що їй належали.

В такому напрямі і роспочало акцію українське представництво в Царгороді. Українські пароплави мали бути під союзним прапором та командуванням і вживатися виключно для допомоги українській державі — перевозом людей, майна та харчів; а як замість того царгородські представники передали флот Чорного моря до нової, заложеної в Царгороді, морської бази добровольчої армії, то такий вчинок не можна було вважати за правильний і правний. Коли представники Антанти зреклися свого умовленого права, то флот мусів повернутися до того власника його, од якого представники Антанти формально той флот дістали. Цілком ясно, що, пересудивши самостійно всю справу, передавши увесь флот в руки Добрармії, представники Антанти порушили право та інтереси української держави, якої права та інтересів та армія не репрезентувала. Треба при сім завважити, що власники великої частини чорноморських пароплавів се — приватні торговельні компанії та товариства, які мали центральні управління в Одесі і підлягали контролеві міністерств — морського і торгу та промисловости. І хоч акціонери сих товариств, переважно жиди, заявляли себе в той час росіянами і представники їх у Царгороді у справах своїх пароплавів зверталися до російського представництва^[1], то формально се не могло мати значіння з погляду українських інтересів, бо, незалежно од тимчасових окупаційних обставин, які не можуть мати постійного правного значіння, залишалася в силі основна норма, після якої компанія, що її головне управління знаходиться на території У. Н. Р., мусить вважатися за українську або має зліквідуватися.

Виходячи з сих міркувань, Посольство подало 19 серпня 1919 р. Високому Комісарові Французької Республіки таку ноту в справі українського флоту на Чорному морі:

„Покликуючись на угоду, заключену Його Ексцеленцією паном Високим Комісаром Французької Республіки Віце-Адміралом Аметом і Його Ексцеленцією паном Міністром України в Царгороді Суковкиним 26-го листопада 1918 р., згідно якій Міністр України віддав від імени Українського Уряду до роспорядження Вищого Командування французьких морських сил для транспорту і харчування союзних військ на Україні:

1) всі пароплави, що стояли в портах українських, котрі будуть визнані за потрібні французькими морськими владами,

„2) яхту „Александр Михайловичъ“ — Царгородський стаціонер,

„3) пароплави „Тигръ“, „Іерусалимъ“, „Королева Ольга“ і всі інші пароплави, належні до українських навіґаційних Товариств, вільні від контрактів з їх арматорами,

„Леґація У. Н. Р. в Царгороді має за честь подати до уваги Високого Комісаріяту слідуючі факти:

„1) Вищезгадані пароплави і пароплав „Евфратъ“, також відданий до роспорядження Високого Комісаріяту Франції по згаданій угоді, хоч вони мали складати частину французького флоту в Царгороді і на Чорному морі, ходять нині під російським прапором, наче вони належать до російського флоту;

„2) Встановлення в Царгороді Російської морської бази представниками уряду адмірала Колчака і захоплення українських пароплавів, визнаних за належні У. Н. Р. угодою, заключеною між Їх Ексц. паном Високим Комісаром Віце-Адміралом Аметом (в імени Уряду Французької Республіки) і паном Міністром Суковкиним (в імени Уряду України), порушують права Української Республіки та ображають почуття українців.

„Беручи на увагу зміст угоди між їх Ексц. паном Віце-Адміралом Аметом і паном Міністром Суковкиним, ствердженої обміном листів Високого Комісаріяту від 1-го листопаду 1918 р. за підписом Його Ексцелєнції Високого Комісара і Штабу 2-ої ескадри № 1260 від 26-го листопаду 1918 р., Леґація У. Н. Р. вважає за обовязок звернутися до Високого Комісаріяту, аби він вжив заходів до того, щоб

1. українські пароплави, віддані до роспорядження Високого Французького Командування, залишились під сим командуванням і під французьким прапором до того часу, коли вони будуть повернені Українському Урядові і піднімуть український прапор,

2. щоб сі пароплави уживались до транспорту на батьківщину українців (згідно меморандумові Леґації з дня 8-го серпня) або військового приладдя для української армії.

Сі уваги і сей запит диктуються необхідностю здобути Урядові У. Н. Р. дійсну допомогу в його боротьбі з російськими большевиками, які ще займають міста і порти на Чорному морі, що врешті і було мотивом передачі українських пароплавів до роспорядження Високого Морського Французького Командування“.

В додаток до сеї ноти послано 24 серпня 1919 р. до Високого Комісара Французької Республіки другу ноту, в якій Посольство, не діставши відповіди, ставило вимагання, на підставі угоди 26 листопаду 1918 р., або повернути торговельний та військовий український флот, відданий до роспорядження французьких влад на основі зазначеної угоди, або допильнувати, щоб сі пароплави були вживані для транспорту продуктів, військового знаряддя і жовнірів, потрібних Урядові У. Н. Р. в його боротьбі з російськими большевиками. При сім Посольство, беручи на увагу, що фактична влада на Чорному морі перейшла до рук анґлійців, додавало:

„Вважаючи на те, що з 9-го серпня, коли Леґація У. Н. Р. в Царгороді надіслала свою першу ноту в справі українських пароплавів, повстали деякі зміни в командуванні на Чорному морі та що передача сих пароплавів українським владам, так само, як справа щодо їх вжитку не залежать більше виключно від Французького Командування. Леґація має за честь просити Високий Комісаріят передати зміст сих нот не тільки відповідним французьким владам, а також і тим, які зараз відають пароплавами українського флоту“.

Нарешті Посольство, завважало, що

„У Франції заготовлено велику кількість військового знаряддя та ріжних товарів, що також орґанізуються кадри добровольців українського походження, котрі мають бути відправлені на Україну через море, і що Уряд У. Н. Р. рахує в сих випадках скористуватись тими пароплавами, які знаходяться нині під французьким командуванням і мусіли мати французький прапор".

Сими нотами Посольство формально потвердило право України на флот у Чорному морі та сим створило правну базу для повернення їй чорноморського флоту або для відшкодування їй, коли б обставини склалися більш сприятливі.

Та обставини ті не наступили, і нота Посольства в справі флоту не мала відповідних наслідків у Царгороді. Посольство зверталося в справі флоту до української Делєґації на Мировій Конференції в Парижі, щоб вона поробила певні кроки на Конференції. З огляду, що ся справа не лише безпосередньо дотикалася інтересів України, а мала і міжнародне значіння не тільки з засадничого погляду міжнароднього права, а й тому, що серед акціонерів навіґаційних товариств були й чужоземці, я радив урядові оддати сю справу, як і справу фінансових операцій з участю представників Антанти, на обміркування заінтересованих кол в Парижі. Паризька Делєґація піддержала ноту Посольства і викликала прихильний відгомін сеї справи у впливовій паризькій пресі (між іншим, була стаття у „Temps“).

Справу сю продовжував і мій наступник в Царгороді кн. Я. Токаржевський-Карашевич за обставин, які ще менш сприяли належному її закінченню. Закінчилася вона врешті дуже сумно. Командування Добрармії не зуміло і в своїх власних інтересах використати той скарб, що в його руках так випадково опинився. Передаваний частинами є руки різних авантурників, що знайшли собі відповідний осідок біля того командування, український флот поволі „усихав“, бувши „на вічність“ оддаваний в аренду, продаваний та іншими способами десь зникаючи поміж пальців його випадкових господарів. Решту недобитків нашого флоту, в тім числі старі військові кораблі „Георгій Побѣдоносецъ“, „Кагулъ“, „Алмазъ“, „Жаркій“, „Звонкій“, „Капитанъ Сакенъ“, „Гнѣвный“, „Цериго“, „Ксенія“, перевезено до Бізерти та продано там на лом.

——————

1. Вже в кінці 1920 р. удалося створити з них комітет який виступив з заявами лояльности щодо української держави та з протестами проти вранґелівських роспоряджень, що мали характер просто грабіжницький. Завдяки цьому представники українського уряду в Румунії мали змогу спродати досить значне пароплавне майно в дунайських портах.