Сторінки минулого (1966)/4/Призначення на становище посла в Туреччині
| ◀ Передмова | Сторінки минулого. Частина 4 Призначення на становище посла в Туреччині |
Подорож до Царгороду ▶ |
|
Кінець 1918 та початок 1919 рр. були тяжким переломовим часом в існуванні української держави. Перемога Директорії над гетьманом сама по собі коштувала дорого, а викривши болячки гетьманського правління, дуже збурила настрої населення. Осмілені перемогою, селяне легко розброювали і дезорґанізовані відділи німецькі, запасаючись од них зброєю. Се був другий по революції значний здвиг народніх сил, в якому маси зрозуміли, що власне вони — господарі положення. Було се взагалі добре, бо дало українським народнім масам психолоґічну базу в дальшій боротьбі за власну державність; але — з другого боку — те зрозуміння свого значіння в подіях великої хвилі стало вдячним грунтом і для демаґоґічної аґітації, яку слідом за тим широко розвинули на Україні большевицькі аґенти, а се своєю дорогою привело до того роскладу в національному світогляді, що дав такі катастрофічні для України наслідки.
Селянство, політично несвідоме за царського режиму, занадто коротку пройшло політичну школу за часу революції, а свіжі вражіння режиму гетьманського витворили в його психіці досить елєментів збунтованого раба, який, роспочавши справу визволення, не дає собі ради в тім, що має робити далій. На тім тлі гасла большевицькі приймалися як найбільш відповідні. Українські політичні кола пробували конкурувати з большевиками — і проґрамами с.-рівської та с.-децької партій, і врешті постановами Трудового Конґресу, але в конкуренції з большевицькими демаґоґічними гаслами програвали[1]. Гарячкові спроби кардинальних реформ соціяльних та економічних, незалежно од їх внутрішньої якости, не могли в тих обставинах заспокоїти розбурханого моря народніх настроїв, вітер та бурі для яких сіяно на протязі не одного століття.
Не легче було і в площині найбільш актуального в тих обставинах завдання — військового. Зібрані Директорією значні, біля 30 тис., військові маси, що втратили почуття дісціпліни ще на фронті, розплилися зараз після перемоги та по київських на їх честь урочистостях. За гетьмана не було зорґанізованого війська не лише з вини самого гетьмана, — наявність українського війська не була в інтересах тодішніх панів положення на Україні — німців. А тим часом насувалися військові сили — з півночі большевицька[2] і т. зв. „добровольча” чи „Добрармія”, до якої добровільно вступали лише безробітні старшини колишньої російської армії та терором набіралося вояків з безоружного населення тих, переважно українських, територій, які удавалося тій кондотєрській ніби то армії опанувати, з східнього півдня. Зрозуміння військових потреб було серед українського громадянства не менче, як і потреб політично-соціяльних; про ураґанний пал громадянських настроїв щодо сього найвиразніше свідчить крутянська траґедія. Але умови для орґанізації військової сили були по правді непоборимі. Крім тої психолоґічної обставини, про яку вгорі згадувалося, — роскладових настроїв у значній часті збольшевиченої робітничої та селянської маси, — відчувався брак зброї, амуніції, одягу, медикаментів. Орґанізатор нової армії Петлюра мав до діла з труднощами, які взагалі мало хто спотикав на військовому полі.
Всі ці обставини утворювали дуже несприятливу для України ситуацію на міжнародньому грунті. Центральні держави, що визнали українську державу, були переможені, — се вже само по собі створювало несприятливу позицію переможців щодо союзника тих держав. Антантські політики, вирішивши знищити большевизм на сході Европи сторонніми для них силами, не виявили досить розуміння щодо складу й характеру тих сил і взагалі щодо нових скомплікованих обставин на тому сході та старим звичаєм виходили з засади єдиної неділимої Росії. Визвольні стремління України, скеровані в першу чергу проти сеї останньої, вже згори були засуджені, відповідно обставинам, чи на пасивне нехтування, чи на активний спротив з боку учасників Антанти. В сьому останньому напрямі і виявилась чинність переможців одразу ж, як почали вони практично переводити свої плани щодо сходу Европи. Авантюрна діяльність антантського консула Енно в Одесі, інспіровані старими російськими дипломатами наради в Ясах були першими проявами несприятливої антантської політики щодо України.
В таких обставинах попав я у вир тодішніх подій. В половині січня 1919 р. я був вільний од яких будь формальних обовязків, — до того приводило усе моє попереднє поступовання. Переїхавши з Петербурґа на Україну, попав я у вересні 1917 року на становище Ґенерального Писаря Ґенерального Секретаріяту України, але за якихсь три місяці вийшов з нього (вже за устрою міністеріяльного), коли не міг миритися з характером його ділової чинности. Одмовився я в травні 1918 р. і од участи в гетьманському уряді, мотивуючи свою одмову неможливістю докладати рук до протинародньої чинности гетьманського уряду; але у жовтні того ж року, з рішення Українського Національного Союзу, вступив до складу того уряду, в товаристві ще пятьох українців, з метою скерування гетьманської політики на шлях національний. Звільнившися з становища міністра культів, коли гетьман оголосив федерацію України з Росією, я в часі повстання Директорії продовжував провадити справами міністерства культів в якості тимчасового комісара, поки становище міністра мав би обняти якийсь соціяліст (Директорія обсаджувала відповідальні посади лише соціялістами), і в половині січня я вже мав можливість передати справи міністерства п. Іванові Липі.
Тепер вже, здавалося, міг я здійснити свої плани щодо праці політичної (в партії с.-ф., де я був членом Центрального Комітету), громадської (головно в київській „Просвіті”, що була централею українських „Просвіт”, — становище голови київської „Просвіти” я лише тимчасово передав Ф. П. Матушевському, коли увійшов до складу гетьманського уряду) та літературної (мене в той час найбільше займала справа виготовлення українських підручників, — до того часу вже й удалося мені кілька підручників пустити в світ). Але політичні події того часу приймали характер, що найменче сприяв здійсненню таких планів. Опанування большевиками України, зокрема Київа, ставало лише питанням часу. Треба було вирішити основне питання, — залишитись у Київі, чи виїхати за кордон, куди виїздили тоді численні дипломатичні місії. Радився я з найблизчими мені людьми, П. Я. Стебницьким та С. О. Єфремовим. Першого тодішні катастрофічні події так пригнобили, що він наче впав у стан депресії, — коли, казав, справа України прийшла до такого положення, то ліпше не жити, нехай, мов, забють большевики, щоб самому над собою не виконувати сеї операції. Єфремов, що лише чудом врятувався за першого приходу большевиків, для себе самого вирішив ту справу безапеляційно, — він залишався без огляду на те, що буде. Його літературна активність нерозривно була звязана з українським тереном, і трудно було, справді, уявити собі його на якомусь іншому терені.
Я вже перед роком пережив наїзд большевиків на Київ і врятувався тоді вже не знаю яким щасливим випадком. Знав я їх з Петербурґу ще до революції, коли співробітничав у місячникові „Лѣтописи” М. Горького, — там були вони політичними союзниками українців; але обличча їх одразу ж стало інше, як закоштували вони влади, а їх поводження у Київі, під керовництвом Муравйова, вже засвоїло собі риси, якими визначається большевицька акція і в дальшому часі. Тож не було рації піддавати себе й родину всім наслідкам большевицького гостювання, тим більш, що поділяв я поширений тоді погляд, ніби перебування большевиків на Україні не задляється. Вагання в сім напрямі змінилися на категоричне рішення, коли стали надходити вісті з тих теренів, які большевики займали, допускаючись там дикунських чинностей.
Але за час вагання усі комірки дипломатичних місій було вже заповнено, ледве чи не єдина залишилась посада, що мало кого спокушала, — бухгальтера у численній дипломатичній місії до Парижу. Ся посада технічною стороною мені пасувала з огляду на мою колишню службу, до революції, в державному контролі. Але в останню хвилину Директорія вирішила вислати новий склад Посольства до Царгороду, де призначений гетьманом український посол М. Суковкин зайняв, з упадком гетьманату, позицію, ворожу для української державности, а тодішній голова ради міністрів В. М. Чеховський дуже сей план обстоював, бо надавав велике значіння справі визнання царгородським патріярхом автокефалії української церкви (Директорія проголосила сю автокефалію декретом 1 січня 1919 р., коли я керував справами міністерства культів). Мене уважалося за фахівця в церковних справах, і ся обставина, здається, найбільш споводувала, що Директорія запропонувала мені становище українського посла в Туреччині на місце попереднього, вже формально здеґрадованого Директорією, посла М. Суковкина.
| На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Довелося поспішно формувати склад Посольства. В Царгороді вже перебував повний склад посольських урядовців, і я не мав відомостей про їх відношення до нової чинности п. Суковкина та просто нікого з них не знав особисто, крім секретаря Посольства П. Є. Чикаленка, який випадково перебував тоді у Київі. Вирішено урядовців попереднього українського стажу залишити на їх посадах, решту звільнити, замінивши їх новими людьми, яких я забірав з собою. Серед останніх були — моя дочка Оксана, П. Чикаленко, В. Приходько, О. Коваленко, М. Ковальський, військовий аташе полковник В. Кедровський, його заступник ґенерал Остафіїв, юрисконсульт міністерства культів В. Радзимовський та два курєри П. Лінкевич і В. Желехівський.
По сформуванні Посольств (на становищі Посольств залишалися дипломатичні установи, які раніше заведено на основі мирового договору з центральними державами — Німеччиною, Австрією, Болгарією, Туреччиною) та Дипломатичних Місій голова Ради Міністрів В. М. Чеховський зібрав послів, перед їх виїздом, на нараду, вияснив загальну міжнародню ситуацію, зокрема міжнароднє становище України, та подавав деякі засадничі вказівки щодо завдань і тактики дипломатичної акції за кордоном. Само собою, не можу пригадати в цілості тих директив, які були в даних обставинах дуже доцільні. Випадково заховалась у мене, по 20 літах блукання по світу, коротка нотатка змісту тої наради, — тому можу в загальних рисах тодішні розмови відновити.
Премєр не таїв, що Україна на якийсь час буде одірвана од західніх країв Европи та що доведеться їй пережити тяжкі часи під майбутнім большевицьким режимом. Правительство, висилаючи в дипломатичних місіях за кордон українську інтеліґенцію, мало на увазі, з одного боку, охоронити її од дуже можливої, чи навіть неминучої, загибелі за большевицького панування, з другого, хотіло використати її інтелєктуальні здібності для ширшого поставлення на міжнародньому терені української справи, усуненої звідти за царату та дуже здіскредитованої в останній час стараннями колишніх російських дипломатів. Подавши затим відомості про положення України в міжнародній опінії — урядовій та громадянській, премєр зазначив ті засади, яких повинні додержувати українські дипломати перед закордонними чинниками. Неустанна військова акція наша з одного боку та ворожа проти нас кампанія росіян закордоном наказують як найвиразніше ставити справу незалежности України. Втручання у внутрішні справи української держави з боку інших держав, під якими будь формами, недопустимо. Україна забезпечує у себе права чужинців, але стороння оборона сих прав не може переходити межі, установлені міжнародніми приписами. Щодо росіян Україна провадить з ними боротьбу на всіх фронтах — і військову, і громадянську, як з червоними москалями, які збройно захоплюють українські території та провадять роскладову аґітацію комуністичними гаслами, так і з білими, які зорґанізували гетьманський переворот, а тепер скеровують „Добровольчу Армію” на Україну. Зокрема треба зясувати закордонним чинникам шкідливу ролю сеї армії, яку росіяне представляють у фальшивому світлі. Жидівські погроми — се справа решток чорносотенної російської інтеліґенції, яка ще залишилася по містах з попереднього часу. Німці самі затримуються на Україні, грабують, і населення роззброює їх та скеровує додому.
Секретар Посольства Василь Приходько
|
Секретар Посольства Михайло Любимський
|
Поруч з політичними точками української проблеми українські дипломати мають звертати свою увагу і на ділянки культурну та економічну. Повинні широко використати культурний матеріял, придатний для потреб України з огляду на занедбання її культурно-національних потреб за російського режиму. Досліджуючи економічний стан тих країв, в яких кожному доведеться бути, треба підготовлювати економічні взаємини України з тими краями, розробити орґанізацію торговельного представництва та аґентури. Місцева залложніша буржуазія визначалася на Україні характером асиміляційним російським, тому бажаний приплив нейтрального чужоземного капіталу.
Щодо внутрішньої політики на Україні належить вияснювати преваляційне значіння селянства в політичному та соціяльно-економічному житті держави. З огляду на се диктатура промислового пролєтаріяту не має тут ґрунту. Трудовий конґрес з його постановами се — форма переходової доби; рівнож потребою часу стають контрольні колєктивні орґани на місцях. Державний устрій України заложений на засадах демократії.
Для осягнення своїх цілів дипломатичні установи мають держати тісний звязок між собою, щоб, на випадок утруднення чи й перерви звязку з дипломатичним осередком — міністерством закордонних справ, можна було б колєктивним порозумінням установляти лінії поступовання, коли б не було на те вказівок з центру. Для того належить зорґанізувати корпус дипломатичних курєрів, щоб через них дипломатичні представники зносились між собою та з міністерством. До останнього мають посилатися звіти щотижнево.
Всі ці вказівки, так би мовити — азбучного порядку, зайві в нормальних умовах чинности дипломатичних установ, не були такими в тих виняткових умовах, коли до дипломатичної праці закликалося людей, що з нею перед тим нічого не мали спільного. Сі вказівки, обговорені на самій нараді та в приватних затим нарадах дипломатів між собою, стали тою базою, на якій початково провадилась їх праця.
——————
- ↑ Директорія в останній час свого перебування у Київі видала такий універсал до трудового селянства:
»Громадяне-труженики!
Визволивши Вас од тяжкого ярма гетьманського та московських панів, Директорія дає Вам закони про землю та ліси.
Тяжке лихо було впало на Ваші голови, але славне республіканське військо під нашим проводом довершило велику народню справу, і тепер трудовий народ України має надію пережити лиху годину і взятись до культурної роботи на вільній землі Української Республіки. Директорія з великою радістю заявляє, що земля переходить в руки трудового народу, але Директорія вимагає порядку і ладу.
Земельні управи — сільські, повітові і губерніяльні — під проводом Народнього Міністерства Земельних Справ упорядковують земельні діла і наділять по закону що кому слід, вкажуть, як до діла взятись в доброму порядку.
Приложіть же свій спасений труд до визволеної землі, окропленої кровію борців за щастя і волю України. Пошануйте тих, хто пішов на велику боротьбу за свободу в таку лиху годину, і хай од Вашого імени завзяті козаки нашої Республіканської Армії дістануть народню нагороду за пролиту кров і тяжкі труди. Директорія призначила допомогу і нагороду козакам Республіканської Армії що до кінця будуть стоять вірою і правдою за Українську Республіку, і хай увесь народ щирою душею подякує тим, хто і свого життя не пожалів та пішов обороняти всенародню волю і землю.
Народня правда взяла верх над ворогами, і хай усі знають що трудовий український народ зуміє в ладі і порядку далі життя своє влаштувати.
Хай же процвіте народня земля добром і достатком на щастя України і вільне трудове життя Ваше і Ваших дітей«.
- ↑ Міністр закордонних справ В. Чеховський 24 грудня звернувся по радіо до російського комісара закордонних справ з такою телеґрамою: »Москва. Кремль. Комісаріят закордонних справ. Уряд Української Народньої Республіки прохає повідомити, чим викликається продвиження совітського війська на території України«. Від російського комісара закордонних справ Чичерина одержано радіоґраму такого змісту: »Міністру закордонних справ. Київ. У відповідь на вашу радіоґраму від 24 грудня ч. 3878 народній комісаріят закордонних справ має за честь повідомити, що російському урядові не відомо про продвиження війська Російської Совітської Соціялістичної Федеративної Республіки на території України. Народній комісаріят прохає подати точні дані про ті факти, до яких стосується ваша вищезгадана радіоґрама«.