Сторінки минулого (1966)/4/«В путах шайтана»

by Олександр Лотоцький

◀ Добровольці в Царгороді

Сторінки минулого. Частина 4 Олександр Лотоцький «В путах шайтана»

У Вселенському Патріярхаті ▶

1966

„В ПУТАХ ШАЙТАНА“.

Окупаційні умови, фактична військова сила, широкі уповажнення орґанів окупаційної влади давали їм можливість провадити на Царгородському терені політику в значній мірі на власну руку, особливо в справах, що торкалися бувшої Росії. Провадили ту політику здебільшого не дипломати, а військові люде, що у свойому поступованні мало рахувалися із звичайними нормами міжнародньо-дипломатичних відносин. З сього боку Царгород уявляв з себе цілком виключне місце для дипломатичної роботи, якого не було ніде більш в Европі, навіть у інших переможених країнах. До того ж після двох большевицьких інвазій на Одесу скупчилися в Царгороді головніші елєменти старої Росії, і се місто стало наче якимсь російським осередком: дипломатичним (представництво Денікина), політично-громадським (навал російського громадянства — в тім числі політичних та громадських діячів, що з Московщини утікали раніше до Київа та Одеси) і навіть військовим (добровольчі штаби та контр-розвідки, тисячі втікачів-добровольців, морська база добровольчої армії). Всі ті чинники, в тім числі і дуже впливові через своє становище і свої звязки ще за часів царської Росії, в значній мірі натискали на союзне командування, яке вже з засади їм спочувало, бо мало на цілі відновлення єдиної Росії^[1]. До всього, як уже згадувалося, і бувший посол України п. Суковкин дуже скріпляв сю несприятливу для Посольства ситуацію своїми ворожими виступами проти української держави та утворював упередження проти нового дипломатичного представництва, використовуючи таким способом своє представницьке становище, якого він до того ж не зрікався.

Крім тих засадничих мотивів, які диктували союзним аґентам неприхильне ставлення до української справи взагалі та до українського представництва зокрема, така позиція їх в значній мірі залежала од просто неймовірної непоінформованости їх в українській справі. Не діставали вони ні інструкцій з антантських центрів щодо України, ні самі не здобували певних відомостей про становище на Україні. Цілком незнані були їм не лише засаднича сторона сеї справи — підстави українських визвольно-державних змагань, а навіть сторона фактична — ті події, що одбувались на очах цілого світу на протязі останніх двох літ. Один, напр., з відповідальних союзних представників, побачивши на стіні в Посольстві мапу України, дуже здивувався, що Україна така велика та що вона межує з Чорним морем, навіть просив дати йому примірник тої мапи. З тієї неосвідомлености союзних представників у значній мірі виникала лиха їх настроєність, а затим і акція щодо України, так само як пізніше ослаблення тої акції в значній мірі залежали од того, що союзні представники пройшли вже певні етапи поінформованости в українській справі. Зокрема в денікинській справі союзні ґенерали не могли зрозуміти, чому українська армія не сполучається з денікинською, бо то був би єдиний фронт проти большевиків.

Тож не дивно, що, за таких обставин, Посольство зустріло в Царгороді дуже несприятливу атмосферу — і з боку представників Антанти, що діяли і з згаданих своїх засадничих мотивів, і під впливом російських інсинуацій, а також з боку росіян, яких правдиву силу та правдиве обличча викривало Посольство. Вся діяльність Посольства, виразно підкреслюючи права України, радикально йшла наперекір намірам і тих, і других. Обидва сі чинники перейняті були бажанням вижити українське представництво з Царгороду — чи безпосередньо, коли б справдилися наклепи росіян на його, чи посередньо — через фактичне унеможливлення його праці в Царгородських обставинах. Відповідальні союзницькі представники од зносин з ним ухилялися. Відвідини урядовцями Посольства союзницьких амбасад в ріжних ділових справах мали звичайно наслідком лише обіцянки, які здебільшого не виконувалося. На листування Високі Комісари союзницькі рідко відповідали. Сей свідомий бойкот мав фактично анулювати українське представництво, унеможлививши його роботу. Отже обставини для роботи Посольства дуже було утруднено. Союзні представники, головним чином, представник французький — Альберт Дефранс, — що був під сильними російськими добровольчими впливами, утворювали усякі перешкоди Посольству в найпростіших річах, що звичайно ніде таких перешкод не викликають. Не давали, наприклад, віз на дипломатичні наші паспорти, вимагаючи, щоб ми брали паспорти у представника Добров. Армії. Секретар Посольства М. Любимський, що мав їхати до Букарешту через Констанцу, мусів зійти з пароплава, бо французи під час контролю паспортів визнали свої візи на українському дипломатичному паспорті за неважні, — сим малося спеціяльно підкреслити неправний характер Посольства. Треба було довгих пертрактацій з французьким комісаріятом, а врешті і з військовим головою союзних сил на Сході ґен. Франше д'Еспере, аж поки на раді Комісарів справа не вирішилася тим способом, щоб візи давалися не на самому паспорті, а на окремому laisser passer.

Дім Українського Посольства.

Протиросійська позиція Посольства і зокрема поступовання його в денікинській справі викликало велику лють у добровольчих та взагалі в російських колах, що через свої стосунки з союзними колами постійно аґітували серед них проти українського Посольства, підбиваючи на всякі щодо нього репресії, уможливлені з огляду на окупаційний стан в Туреччині. Наміри добровольців та інспірованих ними представників Антанти сягали дуже далеко, — провадили до цілковитого знищення Українського Посольства в Царгороді, яко небажаного тут свідка і противника усім протиукраїнським заходам. Особливо рішуча акція в сім напрямі повелася після українсько-добровольчої сутички в Київі, дійсні обставини якої Посольство вияснило і про них широко інформувало союзних Комісарів та представників нейтральних держав. Добровольчі круги з ґен. Агапієвим на чолі накидали Посольству обвинувачення в большевизмі, зокрема в грошових звязках з большевиками („міліони“), в зносинах з німцями, в звязках з Мустафа-Кемаль-Пашою і навіть в друкованню фальшивих грошей. Союзним комісарам, що вже з засади схилялися до ворожого трактування українського представництва (особливо ворожим настроєм визначався комісар французький, безоглядний приятель добровольців, адвокат усіх прикрих заходів проти українського Посольства), згадані арґументи давали зверхній привід ужити проти нашого Посольства спеціяльні заходи на підставі військового стану, не рахуючись з міжнародніми нормами і навіть з тією практикою, яка установилася в інших державах Европи, в тім числі в державах Антанти.

Вже мало не через місяць по приїзді до Царгороду я дістав з вірогідних джерел попередження, що ведеться аґітація перед союзниками про трус в Посольстві та арештування моєї особи. Тоді ж, у червні, я повідомляв про се свій уряд, зазначаючи з того приводу свою засадничу думку, а саме, — що резиґнувати перед сею для моєї особи загрозою не слід, бо се йшло б на руку нашим ворогам, які власне й стараються знищити українське тут представництво. Не можна було виїздити, покидаючи поле бою, треба було той бій, бодай — у тих обставинах — нерівний, таки прийняти, хоч якими б він загрожував прикростями. Аґітація росіян проти Посольства все більш набірала пристрасти в міру того, як розвивалася його діяльність, як воно все більше набірало впливу в Царгороді — в сферах дипломатичних, громадянських та в пресі, а також — і се врешті викликало найбільше пристрасти у наших противників — у звязку з загостренням українсько-російських обставин на фронті.

Осередком акції проти Посольства була російська контр-розвідка в Царгороді. Спеціяльним відтинком, до якого входила діяльність українського Посольства, провадив, під загальним керовництвом ген. Бенцінґера, полк. Арнольдов. Він мав десятків зо два старшин, переважно з бувших жандармів та поліціянтів, хоч не бракувало там і — так би мовити — колишніх людей з товариства (напр., колишній київський поміщик Т., колишній співробітник „Русскаго Слова“ в Москві Б. та інші). Та розвідка спеціяльно вишукувала большевицькі та сепаратистичні елєменти, однаково з добровольчого погляду шкідливі, і, між іншими своїми завданнями, слідкувала за українським та грузинським Посольствами. Контр-розвідка реґіструвала осіб, що бували в українському Посольстві, засилала аґентів, що приходили сюди наче б то у власних справах та старалися тут довше задержатись. Ті аґенти, не геть то взагалі здібні й спритні та завше невміливо замасковані, достарчали своїм хлібодавцям усі відомості, яких лише потрібувалося; напр., на наказ здобути відомості про таємні видатки Посольства зуміли довідатись, що Посольство дістає на таємні цілі — у тодішній популярній валюті — так щось чверть міліона долярів місячно. Фантастичність відомостей, які достарчали контр-розвідці її аґенти, переходила і найменчу міру людського розуму, але ті найбільш невірогідні вигадки як раз потрібні були для представників Антанти, які взагалі та ще й люде військові, щодо affaires slaves легко припускали реальність і найменш вірогідного. Я мав фактичну можливість бути в курсі бодай частини тих аґентурних творів і, признаюсь, не раз мені здавалося, що мої інформатори просто таки мене містифікують, але згодом правдивість тих інформацій цілком потверджувалася. Лєйт-мотиви аґентурних відомостей російської контр-розвідки (що орґанізаційно звязана була з розвідкою союзною і навіть мала свій відділ у анґлійській інтелідженс-сервіс) полягала в тому, що українське царгородське Посольство — аґентура німецька і — одночасно — большевицька, дістає засоби з обох цих джерел та само друкує у своїм помешканні фальшиві гроші. На сьому загальному тлі фантазія аґентів вишивала подробиці, що могли б надаватися на сюжет авантюрного фільма^[2].

Заходили до Посольства аґенти полк. Арнольдова і з пропозиціями своїх послуг, — як можна було досвідчитись, — навіть не завше з ініціятиви та відома свого шефа. Були серед тих типів і деякі колишні старшини української армії, що росклалися в тодішніх умовах безвідповідальности та безкарности на чужій території. Найбільш типовим зразком такого типу був старшина Ч., якого я знав ще на Україні, коли він там за революційних часів легко робив карєру. У Царгороді він — правдиво чи ні — вже називався полковником. Появився він тут у дуже підозріло таємничих умовах. Ніби тікав від большевиків на човні з Одеси, Підібрав та урятував його на морі французький пароплав, — а в дійсності служив, мабуть, вивезений з Одеси, у ґен. д'Ансельма, шефа французької контр-розвідки, що, як і анґлійська інтелідженс-сервіс, була в тісному контакті з добровольчою контр-розвідкою. Зявлявся до Посольства, принаймній, раз на тиждень, старався переседіти тут довше, придивляючись та прислухаючись, та добивався до мене. Був остільки очевидним аґентом, що не викликав жадного сумніву, і се дуже упрощувало справу відношення до нього. З огляду, що заробляв він, правдоподібно, дуже небагато, то се давало можливість також використовувати його як аґента навіть невеликим коштом, за те з великою затратою часу, бо був хоч немудрий, але хитрий. Шляхом перехресних запитів та сконтролювання поданих ним фактів з відомостями, що діставалися з інших джерел, удалося довідатись, що в Камянці, тодішньму осідку українського уряду, єсть прийомна радіостанція, що серед старшин української армії знаходяться російські добровольчі аґенти^[3]. Виїхавши з Царгороду, побував він у нашому софійському Посольстві та у білгородському відділі українського Червоного Хреста, де поширював відомості, що особовий склад царгородського Посольства заарештовано, мене задержано під арештом, а решту працьовників Посольства анґлійці хотіли переслати до Денікина, але врешті погодилися лише вислати їх з Туреччини до Болгарії. Показував у софійському Посольстві якийсь таємничий у дуже важливих справах пакет, який ніби то віз він од мене до української делєґації в Парижі, і на ту подорож вимагав (і дістав) від Посольства грошей. Пізніше появився у Відні, затим у Чехословаччині, і там діставав звідкись кошти, щоб випустити по кілька листків газети, — в одній (віденська „Україна — l'Ukraine“) між іншим видрукував постанову наради повстанців (називав себе їх отаманом) на Катеринославщині про смертний мені присуд^[4].

Такі типи крутилися коло Посольства та заходили сюди у ріжних вигаданих справах, пробували спокушати українських громадян, що ходили до Посольства, вступати на службу до контр-розвідки. Звертались з такими пропозиціями і до урядовців Посольства. Найбільший натиск роблено на двох військових, що прибули до Царгороду з Кавказу, — О. Євтухова та О. Бокитька. Я залишив їх тимчасово при Посольстві, справив їм гарну українську військову уніформу, і в ній сі два гарні та ставні старшини прохожувались у пообідні години по найбільш людних вулицях, звертаючи на себе увагу та викликаючи лють у російської добровольчої публіки. Їх власне особливо й старались спокусити добровольчі аґенти, намовляючи їх тим арґументом, що посол їздить собі автом, а занедбані офіцери, очевидно, дістають дуже мале удержання; на се їм відповідали, що у вас усяке дрантя автомобілями їздить, а у нас тільки посол, — і то йому й належить.

Дружина Аташе Посольства Ганна Ратгауз.

Аташе Посольства Олександер Ратгауз.

З того всього видно, що добровольчі чинники, яким псувало справу Посольство, усякими способами старалися унеможливити його працю та й саме його існування. Почалися в тім напрямі і більш активні заходи. З огляду на перлюстрацію посольської кореспонденції довелось для зносин із зовнішнім світом користуватись ріжними оказіями, при чому найбільш відповідною була пересилка кореспонденції через тих урядовців, що я їх поволі одсилав з Царгороду. Але припинився і цей спосіб, коли на початку вересня у аташе Посольства О. Ратгауза з його дружиною зроблено на пароплаві трус, перед самим одїздом, і забрано почту. Пані Ратгауз знайшлася сказати контр-розвідчикам, потрясаючи своїм рідикюлем: „То, може, ви і в дамських рідикюлях маєте ритися“. Обезкуражені контр-розвідчики відповіли на се, що до дамських рідикюлів їм нема діла. А там якраз були важливіші листи та гроші? — хоч — розуміється, в цілій кореспонденції не було та і з самої суті речі не могло бути нічого з того, що з російського боку закидалося Посольству.

24 вересня відбулася нарада Високих Комісарів з участю ген. Агапієва, а другого дня зроблено трус у Посольстві. Коли рано я прибув з Терапії до Посольства, там уже була союзна поліція, на чолі з анґлійським полковником Максвелем, та серед неї виднілося кілька „добрыхъ русскихъ лицъ“ у цивільному убранні. На мій запит, що се все значить, полк. Максвель пояснив, що з наказу Високих Комісарів має зробити трус у Посольстві. „З якого права“? — „З наказу моєї влади“. — „Де той наказ?“ — „Переказую його на словах“. — „Се насильство!“ сказав я з обуренням. — „Так!“ — лише відповів мені шеф союзної поліції^[5].

Проти фізичної сили ради не було. Довелося вийти з помешкання Посольства. В тому помешканні, під українським прапором, залишилися добровольчі аґенти, яким союзна контр-розвідка доручила перевести ревізію. Біля Посольства поставлено знадвірню охорону. Я послав ноту протесту союзним комісарам, відписи — Високій Порті та представникам нейтральних держав. Подано докладні телеграми до наших дипломатичних представників у столицях союзних держав. Для виконання урядових функцій я найняв салон в отелі „Péra-Palace" і щодня приїздив туди приймати відвідувачів та полагоджувати справи з урядовцями, які працювали по своїх приватних помешканнях. Фактично діяльність Посольства не припинялася. З Високої Порти приїхав посланець з виразами співчуття та жалю, що в даних умовах турецьке правительство позбавлено можливости подати реальну оборону. Приїздив з виразами співчуття і представник Патріярхату.

Разом з замкненням помешкання Посольства наложено заборону на біжучий рахунок та на сейф у банку, де мали знаходитись так спопуляризовані добровольцями „міліони“ субсідій — німецьких та большевицьких. Все це сталося наприкінці місяця, коли кишені співробітників Посольства були основно спустошені, — тож наступала перспектива матеріяльної катастрофи. Од кількох приятелів наших з царгородського громадянства поступили пропозиції позики, але приймати їх було з усякого погляду незручно. Справу урятувала моя дружина, яка частину наших вивезених з Київа приватних грошей (там я дістав досить значний гонорар за мої читанки, що їх друкувала „Полтавська Кооперативна Спілка“) так добре приховала, що рука союзної поліції не досягла їх. Співробітникам Посольства видавано обмежені раціони з порадою додержувати найбільшої ощадности. В тих цілях улаштовувано ,,кооперативні“ обіди головно з дешевої та смашної царгородської городини. Посольська молодь приймала все те з веселим гумором та й на хвилю не тратила духа. Мені доводилось вести перед в сьому напрямі, і, признаюсь, робилося те щиро та без жадного над собою примусу. Хоч така акція впала на мене вперше в життю, — навіть за царського режиму не зазнав я того, — але почуття виконаного обовязку, що викликав усі ті наслідки, увесь час держало настрій на рівені навіть якогось піднесення.

Помешкання Посольства перебуло в стані союзницької окупації більш місяця. Спроби полагодити чи навіть зясувати справу не доводили ні до чого, бо в союзних установах ухилялися од розмов. Очевидно, ждали результатів ревізії, щоб на їх підставі прийняти рішення та раз на завше зліквідувати одіозну в очах союзників німецько-большевицьку установу.

Але ті сподіванки були марні. Союзні представники (що — як були всі підстави так думати — зробили трус, не діждавшись рішення з центрів, а лише довіряючи запевненням росіян в слушності такого кроку) фактично визнали свою помилку, приславши 8 листопада того самого полковника Максвеля одімкнути та повернути Посольству його помешкання. Се останнє було у неможливому стані. Шуфляди в столах виважено. Акти і взагалі папери роскидано не лише по столах, але в більшості — по підлозі. На вимогу скласти протокол шеф поліції, одмовившись, вийшов з помешкання. Протокол складено без нього^[6]. Для характеристики поводження допущених союзниками до українського Посольства елєментів може служити вже те, що під час, коли вони перебували в Посольстві, не стало грошей і річей, які належали і самому Посольству, і окремим його урядовцям та кавасам. Слідом за тим звільнено біжучий рахунок та сейф у банку. Останній одчинено також у присутності полк. Максвеля. Довірря до добровольчих інформацій, видимо, так вже упало в очах союзної влади, що п. Максвель, лише глянувши у сейф, навіть не переводив ревізії.

По одімкненні Посольства знову послано ноту протесту союзним комісарам, а відписи — Високій Порті та всім дипломатам у Царгороді. Відповіди і на сей раз не одержано. Посольство настоювало перед нашими дипломатичними представниками в союзних державах, аби було розслідувано центральними владами ті вчинки, що допустили їх представники на території Держави, яка визнавала Україну та її дипломатичне представництво. В першій стадії сеї справи діяльну участь прийняли наші дипломатичні представництва в Парижі і Римі. Італійське центральне правительство прихильно поставилося до справи, але реальне значіння представника його в Царгороді не могло забезпечити його впливу на вирішення справи.

Добровольчі аґенти користувались посольськими машинами та посольським матеріялом до писання. На свіжо ужитій копірці, яку знайдено біля машини, можна було виразно прочитати останній протокол аґентів до свого начальства — з результатами їх місячної праці. Ось текст того протоколу:

„Прибывъ въ зданіе Украинскаго Посольства, мы приступили къ осмотру имѣющихся тамъ документовъ.

Выяснилось:

1) Папки, въ которыхъ находились особо важные документы, какъ то „совершенно-секретные“, „копіи договоровъ“, „копіи сношеній съ Центральными Управленіями“ и проч, оказались пустыми. Тѣмъ не менѣе, онѣ носятъ слѣды частаго употребленія, что наводить на мысль, что Украинское Посольство ожидало обыска и изъяло заблаговременно наиболѣе интересные и инкриминирующіе документы.

2) Шифровъ не оказалось.

3) Деньги, найденныя въ незначительномъ количествѣ, взяты капитаномъ Бедфордомъ.

4) Изъ оставшихся бумагъ сдѣлана выемка наиболѣе интересныхъ, краткій обзоръ содержанія которыхъ при семъ прилагается на французскомъ языкѣ. Бумаги эти представляють интересъ, главнымъ образомъ, для русскихъ представителей.

5) Было найдено письмо г-на Вальтера и карточка г-на Манатова (оба извѣстные большевистскіе дѣятели).

6) Обнаружено 5 папокъ съ паспортными дѣлами, которыя опять таки представляють интересъ лишь для русскихь представителей.

7) Обнаружены дѣла на греческомъ языкѣ, касающіяся, повидимому, автокефаліи Украинской Церкви“.

Крім протоколу знайдено (у англійському ориґіналі) „реєстр документів, знайдених в українському Посольстві і переданих Генеральному Штабові Розвідки“:

„1) Копія рапорту, надісланого українським „Послом“ Лотоцьким до Українського Президента.

„2) Копії ріжних квитів на гроші, одержані Українським Посольством.

„3) Копії Меморандуму, надісланого Українським Посольством до Французького Головного Командування.

„4) Поіменний список членів Українського Уряду.

„5) Нота, надіслана Українським Посольством до Українського Президента, відносно паперів, заарештованих на пароплаві „Тіроль“,

„6) Ріжні брошюри і мали про Україну.

„7) Накази, видані Українським Генеральним Штабом відносно нової української форми“.

На посольському столі залишено аркуш паперу з написом великими літерами: „До скораго свиданья“. То була нахабна самовтішна бравада, безпідставна тому, що наслідки ревізії і в найменчій мірі не виправдали тих інсинуацій, якими добровольці засипали союзне командування, — тож для „свиданія“ підстав не могло бути. Посольство після того проіснувало ще більш двох років та, коли виїхало, то вже з причин зовсім інших.

Не вважаючи на те, що представники союзної влади в Царгороді мусіли впевнитися в повній безпідставності тих наклепів, які були приводом до їх роспоряджень в справі Посольства, не вважаючи на цілковиту затим руїну добровольчої армії, представникам якої союзна влада так легко дала себе намовити, та влада не змінила своєї засадничої позиції щодо Посольства, як не змінялося взагалі відношення Антанти до української справи. Та хоч ознайомлення з актами Посольства, перлюстрованими при ревізії, лише зясувало їм ще виразніше позицію Посольства щодо їх завдань відбудування єдиної Росії, проте провоковані росіянами представники Антанти, близше познайомившись з діяльністю Посольства, все ж не могли не бачити цілковитої безпідставности тих денунціяцій, яким спочатку підлягали під впливом російських кол. За всієї упереджености окупантів не могла залишитись без усякого значіння для них і та інформаційна робота, яку провадило українське представництво. Крім словесних інформацій, крім статтів у місцевій пресі, Посольство освітлювало конфлікт українського уряду з добровольчою армією в кількох спеціяльних нотах, які розіслано, крім союзних представників, також Високій Порті та всім взагалі дипломатичним представникам держав у Царгороді. Деякі з них, діставши ті ноти, виявляли бажання близше поінформуватися про ситуацію на Україні взагалі та зокрема у звязку з денікинською офензивою. Щодалій загальна думка дипломатичних представників у Царгороді ставала по стороні України, і членам Посольства часто доводилося чути і через сторонніх людей, що його передбачення у добровольчій справі визнавалися за цілком слушні, а після й фактично були оправдані. Крім того, і головна основа ворожої до українського представництва акції антантських чинників все більше тратила значіння в міру того, як губила престіж Добрармія та репрезентована нею єдина Росія^[7].

Але формально все до кінця оставалося так, як і було, бо військові міродайні кола не діставали відповідних наказів від центральних урядів в звязку з новою ситуацією на Сході та продовжували свою попередню лінію поводження. Так все мало бути до часу, поки мав бути підписаний мир з Туреччиною та поки, в звязку з тим, окупаційні умови в Отоманській Імперії не перейшли б на більш нормальний характер життя з заміною військових представників на представників дипломатичних, що в свойому поводженню кермувалися б звичайними нормами міжнароднього права.

Хоч настрої союзних міродайних сфер у Царгороді передавалися в певній мірі і представникам не-союзних держав, але постійним освідомленням їх і щодо суті царгородських відносин, і щодо становища на Україні українське Посольство у значній мірі збивало ті упередження. З тими союзними представниками, що не брали участи в активних вчинках союзної влади, як американці і румуни, Посольство мало добрі постійні ділові зносини. З нейтральних представництв вже з самої необхідности доводилося мати регулярні стосунки з голандським представництвом, яке опікувалося горожанами бувш. російської імперії. Сей опікунський обовязок взяло воно на себе ще за часів царської Росії, і дальші зміни в складі Росії утворювали для голандського Посольства дуже трудну позицію. В тому Посольстві був цілий відділ для російських справ, заведений ще за часу війни; той відділ на чолі з бувш. урядовцем російської амбасади, Серафимовим, розуміється, провадив свою роботу в такім напрямі, наче б ніяких змін в долі бувш. Росії не сталося. З другого боку голандське Посольство не могло не рахуватися з фактами реальної дійсности і в тім числі — з фактом існування окремого українського дипломатичного представництва, признаного правительством тієї ж держави, при якій акредитовано саме голандське Посольство. Рахуватися з сим примушувало його і Отоманське правительство, яке виразно зазначало голандському Посольству його непевну ролю: всеросійського царського Правительства вже не було, всеросійського правительства Колчака–Денікина не визнавала Висока Порта, а з другого боку — визнавала вона окреме представництво українське, яке само опікувалося інтересами горожан України, бувш. складової частини Росії. Вийти з сього трудного становища голандське Посольство бажало шляхом якоїсь компромісової згоди між українським та російським представництвами, але примирити сі два протилежні бігуни політичні було річчю не до виконання, бо се не виходило з самої природи їх взаємовідносин — і не лише на терені турецькому. Тому відносини з голандським представництвом у Царгороді — і ділові, і приватні — мали дуже невиразний і навіть напружений характер.

Найблизчі стосунки мало Посольство з представниками новоповсталих держав на терені б. Росії — грузинським та азербейджанським.

Досить близькі відносини установилися у нашого Посольства з шведським представництвом. Найбільш актуальною справою, про яку з ним порозумівалися, була експедиція шведського Червоного Хреста на Україну — на взір такої експедиції до Польщі.

Зносини з перським представництвом мали на меті навязати дипломатичні та економічні зносини України з Персією. Ґрунт для сього було підготовано і справа мала дійти до формального закінчення під час сподіваної подорожі перського шаха через Царгород, але в звязку з загальними обставинами і та подорож не відбулася, і сама справа до кінця не дійшла.

Добрі зносини з Папським Нунцієм в Царгороді мали на меті допомагати більш активній участі Ватикану в справі фактичних зносин з Україною. Монсіньор Дольчі, представник Ватикану, в сій справі брав діяльну участь.

Щодо дипломатичних представників у Царгороді, можу зазначити, що і взагалі, а особливо в тяжкі часи життя Посольства, коли воно підлягало примусові зовнішнього насильства, загальна опінія нейтральних дипломатів, а також і тих із союзних, що не приймали участи в активних вчинках, була по стороні українського представництва.

——————

1. Російська сторона мала за собою в минулому, — і союзники не могли того забути, — проєкт, який складалося р. 1915 при участі Анґлії, Францїї та Росії, щодо орґанізації »тимчасового« управління Константинополем. Ініціятива сього проєкту виходила якраз з джерела російського (при чому російському представникові мала належати влада суверенна, що заступила б турецьку), і хоч до остаточного порозуміння в тім не дійшло, але згадані держави займалися тою справою досить поважно, і певні ремінісценції щодо мріяної спільности окупаційного права тих сторон могли ще серед союзників держатися.
2. Ось, напр., які аґентурні відомості опублікували вже через два десятки літ »Послѣднія Новости« (1938 р., № 6279), з приміткою редакції: »Очеркъ составленъ по личнымъ (неопубликованнымъ) воспоминаніямъ одного изъ офицеровъ русской контръ-развѣдки, служившаго во время войны и революціи въ ближне-восточномъ колоніальномъ корпусѣ Интеллидженсъ-сервисъ. Для удобства повѣствованія обозначимъ нашего информатора, согласно его пожеланію иниціалами »AX-106«. Оповівши явно вигадану історію про те, як контр-розвідка ніби то викрала з »німецької секції шведського посольства« архів німецького аґента, що працював там, д-ра фон Швербеля, російський контр-розвідчик анґлійської інтелідженс-сервіс подає затим такі, що не можна їх читати без гомеричного сміху, виссані з пальця, без слова правди відомості щодо українського Посольства в Царгороді:

   »Анализъ захваченной такимъ способомъ переписки обнаружилъ чрезвычайно любопытное и нѣсколько неожиданное обстоятельство: тѣсный контактъ въ подрывной работѣ д-ра фонъ Швербеля съ украинской дипломатической миссіей, и, именно, съ первымъ секретаремъ Токарь-Токаржевскимъ (бывшимъ офицеромъ запаса австро-венгерской арміи) и нѣкоей Александрой Александровной Александровской, прирожденной авантюристкой, извѣстной въ украинскихъ кругахъ Константинополя подъ именемъ »Оксаны«. Эта особа исполняла при миссіи функціи драгомана. Понятно, вниманіе Интеллидженсъ-сервисъ сейчасъ же перенеслось на улицу Тарла-Баши, гдѣ помѣщалась украинская миссія въ домѣ, отмѣченномъ высокимъ флагштокомъ съ »жовто-блакитнымъ« флагомъ. Поднялся вопросъ объ обыскѣ въ миссіи и ея полной и немедленной лиіквидаціи.

   За разрѣшеніемъ этого вопроса оккупаціонныя власти адресовались въ Лондонъ, однако оттуда медлили съ отвѣтомъ. Между тѣмъ, ограбленіе германской секціи шведскаго посольства вызвало вполнѣ понятный переполохъ въ миссіи, и послѣдняя рѣшила, вѣроятно въ цѣляхъ лучшей организаціи охраны ликвидировать свое отдѣленіе въ Терапіи, сосредоточивъ, такимъ образомъ, всѣ дѣла въ Тарла-Баши; часть же документовъ, наиболѣе компрометирующихъ, вывезти за-границу. Когда это стало извѣстно Интеллидженсъ-сервисъ, возникла мысль перехватить эти документы, пока отдѣленіе еще не ликвидировалось, примѣнивъ къ нему ту же тактику, что была примѣнена къ германской секціи шведскаго посольства. Въ Интеллидженсъ-сервисъ имѣлись всѣ основанія предполагать, что важнѣйшіе документы хранились не въ Тарла-Баши, а въ Терапіи, такъ какъ главные сотрудники фонъ Швербеля, Токарь-Токаржевскій и Александровская, проживали въ этой фешенебельной дачной мѣстности Константинополя. Мысль получила одобреніе.

   Для осуществленія ея часть агентовъ наружнаго наблюденія и двѣ машины были переброшены въ Терапію, гдѣ по сосѣдству съ отдѣленіемъ миссіи наняли частную виллу. Неизвѣстно, что собственно встревожило Токаржевскаго и Александровскую: — почувствовали ли они слѣжку за собой или новые сосѣди показались подозрительными, но только въ ту самую ночь, когда »налетъ« былъ назначенъ, къ подъѣзду отдѣленія миссіи неожиданно подкатилъ большой черный автомобиль, какіе то люди усѣлись въ него и уѣхали. Вѣроятно, для отвода глазъ, всѣ окна опустѣвшей миссіи остались освѣщенными. Когда дежурные агенты выбѣжали на шумъ мотора, они увидѣли только удаляющійся автомобиль.

   Тревога была поднята моментально. »AX-106« и двое другихъ агентовъ, вскочивъ въ стоявшій наготовѣ сильный Мерседесъ, бросились въ погоню, стремясь боковыми улицами выѣхать на константинопольское шоссе, напересѣчку бѣглецамъ. Опоздали всего на нѣсколько секундъ. Черный автомобіль стрѣлой пронесся передъ самымъ носомъ.

   Началась погоня. По извилистому шоссе съ бѣшеной скоростью неслись одна за другой двѣ машины, заставляя шарахаться всѣхъ встрѣчныхъ.

   Видя, что разстояніе не сокращается, и опасаясь упустить добычу, »AX-106«, выхвативъ маузеръ, нацѣлился въ шины. Но вслѣдъ за его выстрѣлами изъ чернаго автомобиля тотчасъ же загремѣли отвѣтные. Какъ впослѣдствіи выяснилось, стрѣляла Александровская. Нѣсколько пуль попало въ радіаторъ. Мерседесъ рѣзко повернуло, едва не опрокинувъ. Случилось это на томъ мѣстѣ шоссе, гдѣ оно пересѣкаетъ огромный кирпичный заводъ. Разумѣется, о дальнѣйшемъ преслѣдованіи нечего было и думать. »AX-106« и его спутники, выскочивъ изъ машины, побѣжали за преслѣдуемой, продолжая стрѣлять, но заводскія строенія скрыли ее.

   Добѣжавъ до завода, агенты остановились, обсуждая вопросъ, что дѣлать дальше и какъ дать знать въ Харбіэ (штабъ Интеллидженсъ-сервисъ). Случайно одинъ зашелъ подъ навѣсъ. Какаво же было его удивленіе, когда здѣсь, подъ навѣсомъ, онъ увидѣлъ… тотъ же самый большой черный автомобиль, за которымъ они только что гнались. Увы, онъ былъ пусть. Осмотръ показалъ, что обѣ его заднія шины были прострѣлены.

   Заводъ занималъ огромнѣйшую площадь, сплошь заставленную штабелями кирпичей и множествомъ всякихъ строеній. Вчетверомъ обыскать его въ кромѣшной тьмѣ представлялось дѣломъ не только безнадежнымъ, но и не безопаснымъ. Тѣмъ не менѣе, агенты вдоль и поперекъ обшарили его. Порѣшили вернуться въ Терапію и, взявъ другую машину, ѣхать въ Константинополь. Въ 6 утра они были уже въ Харбіэ.

   Оказалось, что наблюдательный постъ на Тарла-Баши не обнаружилъ никакихъ ночныхъ пріѣздовъ, и стало быть ни Токарь-Токаржевскій, ни Александровская, если они находились въ машинѣ, въ миссію не вернулись, а скрываются гдѣ-то въ городѣ, если только не рѣшили покинуть Константинополь на одномъ изъ заграничныхъ пароходовъ. На этотъ случай въ англійскую морскую базу телефонировали распоряженіе задержать всѣ четыре назначенные къ отходу парохода, пока на нихъ не будетъ произведенъ обыскъ. Это распоряженіе оказалось какъ нельзя болѣе кстати, такъ какъ и Токаржевскій, и Александровская были обнаружены на французскомъ пароходѣ отходившемъ въ Марсель. Несмотря на ихъ энергичный протестъ оба они были задержаны и препровождены въ англійскую базу. Дипломатическіе паспорта утратили свою охранную силу такъ какъ какъ разъ къ этому времени изъ Лондона пришло распоряженіе миссію ликвидировать, а членовъ ея выселить изъ предѣловъ Турціи. »AX-106« самъ принялъ участіе въ этой ликвидаціи и собственноручно спустилъ развѣвавшійся надъ миссіей флагъ.

   Такъ закончился одинъ изъ любопытныхъ эпизодовъ борьбы на британскихъ имперскихъ путяхъ…

   А. Лукинъ.

3. З немалими труднощами доставив я ті відомості до української ставки, але там моя доповідь не знайшла уваги. Лише пізніше (як я довідався од головного інспектора армії В. Кедровського) коли вже своя розвідка викрила присутність тих елєментів в українській армії, згадали і про мою доповідь та впевнились у точності її даних.
4. Обставини сприяли витворюванню таких бандитських типів. В Болгарії передано мені три, засвідчені тамтешнім українським Посольством, рапорти українських старшин, які добились до Болгарії з Одеси, про поступовання там полк. Б. В одному з тих рапортів подається: »Тут в Софії, мені прийшлося зустрітися з полк. Б., котрий, я чув, був адютантом Скоропадського… Я зустрівся і з знайомим капітаном руської служби по прізвищу Петровим, котрий розказав мені, що полк. Б. казав йому, що їде на Україну з ціллю убити Отамана Батька Петлюру, вступити на його трон і обявити себе гетьманом всієї України, тоді він буде мати можливість присоєдинити Україну до Росії… При тім як полк. Б. виїзжав, то робив вечеринку у себе в гостинниці куди пригласив Петрова і декілька болгар де також казав що їде для вищезазначеної цілі. Це я чув від одного болгарина і також від самого кзп. Петрова«.
5. Настрій мій в часі сього інциденту піднісся до високої міри напруження завдяки ще такій обставині. Представник кубанського уряду в Парижі, на Мировій Конференції, мій давній знайомий Л. Л. Бич переслав через свою дружину доповідь кубанському урядові і доручив їй познайомить з тою доповіддю і мене. Доповідь — біля 100 сторін in folio — була надзвичайно інтересна, особливо для мене з огляду на мою відірваність од українського дипломатичного світу, і я просидів над нею до глибокої ночі, щоб на ранок її оддати. А коли я ранком приїхав до Посольства, саме тоді обсіли його антантсько-добровольчі аґенти та лише чекали на мене, щоб »оформити спряву«. За всієї важливости тої події, що мала всю мою увагу зайняти, дуже пекла мене думка, що в мойому портфелі лежить довірений мені документ, який, попавши до рук добровольців, може мати прикрі наслідки для кубанського уряду, що його тоді опанували добровольці. Думка так посилено працювала над урятуванням того документу, що коли мій портфель врешті таки попав до невідповідних рук, то кубанської доповіди там вже не було.
6. Текст протоколу: »Дня 8-го листопада 1919 року Представник Міжсоюзної Поліції в Царгороді — Підполковник англійської служби п. Максвель в присутності представників Українського Посольства в Царгороді: Радника Посольства п. Івана Токаржевського-Карашевича, Атташе Посольства п. Василя Приходька і Драґомана п. Івана Спафариса, Пані Арабіан, її адвоката п. Нагіба Норулла, п. Берча Гакабіяна, агента турецької Поліції — Рауфа № 590 і першого каваса Посольства Дімо Віцковича, одчинив помешкання Українського Посольства по вул. Таксім № 25, зайняте Міжсоюзною Поліцією 25 вересня 1919 року.

   Обійшовши увесь дім присутні звернули увагу п. Максвеля, що все помешкання знаходиться в великому непорядку, всі кімнати і кухня повні бруду і сміття, а всі шафи і шуфлядки в столах одчинено силою, позаяк всі замки виворочено і попсовано. В канцелярії Посольства всі клясори порозкидано по кімнаті, всі папери звідтіля видрано і також розкидано долі.

   На заяву п. Радника Токаржевського-Карашевича про необхідність скласти докладний протокол Підполковник п. Максвель відмовився і, передавши ключ від дверей будинку, залишив помешкання. Не вважаючи на се, останні особи почали складання сього протокола і розгляд посольської канцелярії.

   Оглянувши меблі пані Арабіан, знайдено: один стілець цілковито попсовано, бюровий стіл в канцелярії зламано, на шафі в кабінеті п. Радника і на шуфлядах признаки взлому замків. Всього попсовано в столах і шафах 12 замків.

   При огляді паперів і справ канцелярії Посольства виявилася .недостача великої кількости паперів офіціального і прихатнього змісту, яких саме, — нині детально не можна зазначити, позаяк всі справи розірвано і розкидано в великому непорядку по підлозі. Щодо канцелярських річей, то виявилося знищення білого паперу для писання і переводного для машинок, відсутність повної коробки печатного лаку (сургача), дрібного канцелярійного приладдя (напр., ножа для паперу та инш.), деяких мап і книжок з бібліотеки і гербових марок на суму 250 карбованців.

   В помешканнях урядовців Посольства бракує:

   1. В кабінеті п. Радника Токаржевського-Карашевича — портфеля-бювара червоного сафіяну віденської роботи.

   2. В кімнаті атташе Посольства п. Приходька — портфеля з особистими квитами і грошима: посольських — 4500 рублів керенками (18 білет, по 250 карб.), власних: — 5000 руб. думських (5 біл. по 1000 карб.), 300 карб. українських (6 біл. по 50 карб.), на 88 рублю дрібними купюрами романовських та невелика кількість австр. корон, франц. франків і італ. лір, ріжних туалетних річей і 2 словників анґлійської мови одеського і московського видання.

   3. В кімнаті молодшого урядовця п. Ковальського — 50 турецьких лір (2 біл. по 25 тур. лір).

   4. В кімнаті каваса Посольства Андре Мариновича — фотографічного апарату, бінокля, янтарних чоток, бритвеного прибору (на зразок »Жілет«), звичайної бритви і двох автоматичних пер.

   5. В канцелярії Посольства — портфеля крокодилової шкіри Секретаря Посольства п. Чикаленка.

   При перегляді паперів знайдено в Канцелярії копії протоколів на переводному папері для машинок, складених в російській мові і в анґлійській, ріжного змісту (додаток № 1 і 2) очевидно, тими особами, які робили трус в помешканні Українського Посольства. Підписи.

   З оригіналом згідно: За Секретаря Посольства В. Приходько.

7. Пізніше, вже після мого відїзду з Царгороду, мій тут заступник кн. Я. Токаржевський-Карашевич, коли вся вранґелівська антреприза завалилася, почув від п. Дефранса тяжке признання: »Ви мали рацію«. Так само і маршал Франше д Еспере в листі до нього ж вже р. 1927-го, з цілком приватного приводу, признався, що »ми всі нічого не розуміли в українських справах і не доцінювали особи Симона Петлюри, а коли б не це, то напевно події пішли б іншим шляхом«.