Шість латинських поетів, зібраних в цій книжечці, обіймають великий протяг часу од перших десятиліть I-го віку перед Хр. — до початків II-го століття по Хр., коло двохсот років приблизно; маємо ми тут перед собою поезію останніх років республіки, страшних часів державноі кризи, що привела до нових форм правління, і нарешті поезію Римськоі імперіі в добу Цезарів і Флавіів. Складаючись в один суцільний образ римськоі поезіі, всі ці поети разом з тим репрезентують ріжні фази в життю римського суспільства, ріжні етапи в розвою латинського поетичного стилю.
Найстарший з них — Валерій Катулл (84? — 54 перед Хр.) жив і помер ще до початків горожанськоі війни; обертався він серед римськоі молодіжі, що живу участь приймала в тогочасній політичній боротьбі, а часом і сам озивався в політичній злобі дня яскравою і сміливою епіграмою на Цезаря та Цезаріянців. В більших поемах наслідував вишуканих і вчених грецьких поетів Александрійськоі доби, в дрібних поезіях часто й густо був митцем цілком оригінальним. Мова і вірш Катулла ще не мають тієі викінченостн й досконалости, що в пізнішого покоління, але коли взяти під увагу багацтво настроів, безпосередність чуття, повну відсутність всякоі реторнки, то в цьому розумінні з Катулла безперечно найбільший лірик Риму.
Далі йдуть Вергілій Марон (70 — 19 перед Хр.) і Горацій Флакк (65 — 8 вперед Хр.). Мало чим молодші од Катулла, вони виростали вже серед инших обставин і по духу надзвичайно од нього далекі. Пригрітий новими господарями, дрібний землевласник Ломбардіі — Вергілій, син визволеного раба і вигаслий республіканець — Горацій, обидва вірно служать новому режимові: Вергілій, утворюючи династичний і патріотичний епос („Енеіда“);
