ДОСИТЬ було-б і п'яти… Шість книжок, чи там сім — забагато.
Музо! невже-ж це тобі ще не остило співать?
Годі! встилаймось! мовчім! Про славу ту людську не дбаймо:
Досить того, що і так скрізь перечитують нас.
Он од надгробку Мессали розкиданий камінь лишиться,
Порохом стане сипким мармур Ліціна твердий,
А незрадливий читач не забуде мене, і мандрівник,
Ідучи з Риму, мене візьме в свій рідний куток.
Так я промовив, мовчу. А в одежі схилившись пахучій,
Чую: дев'ята з сестер одповідає мені:
„Так? ти покинеш, невдячний, складать свої вірші веселі?
Будеш без діла сидіть, світ і людей проклинать?
Чи ти волієш на сцену — з високих котурнів віщати,
Чи в героїчних рядках славити війни та кров,
