Але з'являється смерть і дочасно руйнує святиню
І накладає на нас руки невидні свої.
Не врятували Орфея-співця ні батько, ні мати,
Ні незрівняний його дар чарувати звірів;
В нетрях загинув і Лін, його брат по мистецтву і крови,
Й довго звучала в гаях Фебова пісня по нім.
А Меонид, Меонид, джерело невсихаюче співу,
Роси святих Пієрид, спраглих потіха сердець!
В чорнім Аверні й його поглинула година остання,
Тільки й лишивсь на землі спів невміруший його.
В людському серці живе бідування нещасної Трої
І Пенелопина шерсть, наново ткана у день.
Так Немезиса твоя, твоя Делія житимуть вічно,
Пам'ять про першу твою і про останню любов;
Їх не розважать ні жертви, ні звуки єгипетських систрів, —
Вже не потішить ніщо ложа самотного їх.
Але як гине отак все найкраще у нас, найдорожче, —
В серці розпука встає: „де ви, безсмертні боги?“
Свято живеш — уміраєш, шануєш богів милосердних —
А невблаганна уже смерть розкладає вогонь;
Можеш віддатись пісням — але поглянь на Тибулла:
В урні тісній і малій ляже великий співець!
Чей-же, співаче, тебе охопило те полум'я люте:
Вже не страшиться воно вижерти серце твоє!..
