КАЖУТЬ, Орфею, що ти звірів зачаровував співом
І зупиняв течію диких тракійських струмків;
Скелі з гірських верховин, порушені струнами ліри,
Йшли у долину до Теб — на підмурівок до стін;
Навіть на голос твоїх, Поліфеме, пісень — Галатея
Гнала з блакитних глибин коней до Етни морських, —
Тож не здивуймо і ми, що, надиханий Вакхом і Фебом,
Натовпи ніжних дівчат спів зачаровує мій.
Вбога оселя моя: там не знайдеш колон Тенарійських,
Ні сволоків костяних, ні золочених склепінь;
Сад мій, малий та звичайний, не рівня гаям Феакійським:
Штучних нема там печер, ні водограїв дзвінких, —
Музи проте не тікають од мене, читач мій зо мною,
І Калліопі самій хори мої до душі.
Щастя, дівчино, твоє, що прославлена ти в моїй книзі,
Кожна бо пісня моя пам'ятник вроді твоїй!
Бо-ж пірамиди царів, що до зір досягають високих,
Зевса Елейського храм — наслідування небес —
І незрівняна краса намогильного дому Мавзола
Мають зазнать на собі смерти суворий закон.
