Наче в твердині якій, я на хуторі в горах укрився.
Що ж тут знайти для сатир і для пішої музи моєї?
Не дошкуляють тут нас ані Австер, ні те честолюбство,
Ані пропасниці люті, ні смерти осінній ужинок.
Боже досвітніх годин, ти, що Янусом зватись волієш!
З тебе веліли безсмертні всі справи й труди починати,
З тебе щоденна моя починається пісня в столиці.
Вдосвіта ти коло ліжка: „Вставай! ти-ж, здається, за когось
Маєш ручитись в суді, поспішай, щоб тобі не спізнитись.“
І чи то там Аквилон розлютився, чи то в сніговиці
День найкоротший світає поволі, а треба вставати,
Бігти, розштовхувать натовп, трудитись ліктями й плечима,
Щоби, добувшись до суду, „виразно“ зложити заяву.
Тут і на мене гукають прохожі: „Чи ти божевільний,
Чи в невідкладній потребі спішиш, — на людей не зважаєш?
А чи ти думкою вже в Меценатових світлих хоромах?“
Меду солодші для мене слова ті… Та тільки зійду я
На Есквилин, як одразу-ж, мов хвилі, і в боки заб'ються,
І полетять через голову тисячі справ. — „Пострівай лиш,
Росцій просив тебе бути у претора… завтра, о другій“. —
„Скріби на збори тебе закликають… є справи важливі;
Квінте, гляди-ж, не забудь і не спізнюйся“! — „Любий!
