Сторінка:Mukhailo Petrenko Zhittja i tvorchist.pdf/61

Ця сторінка вичитана

Як читати українськi тексти ХIХ ст.

61


Снjпъ, 1841

Літеру j слід читати як «і», на початку слова — як «ї»: менj /мені/, лjтаю /літаю/, вjдъ свjту /від світу/, /її/;

ё — звучить як «йо» чи «ьо»: ёго /його/, дальнёго /дальнього/, сёго /сього/;

е на початку слів і після голосних звучить як «є», а після приголосних — як «е» (таке саме правило вимови цієї літери й у церковнослов’янських текстах): твое серце, козаче /твоє серце, козаче/, не чуешъ й не знаешъ /не чуєш й не знаєш/, е у мене /є у мене/;

и на початку займенників і після голосних звучить як «ї», на початку слів та як сполучник — «і», у решті випадків — як «и»[1] (так само цю літеру вимовляють у церковнослов’янських текстах): ихъ, jи /їх, її/, Иване /Iване/, свjтъ и радjсть /світ і радість/, туди мои очj /туди мої очі/, жити, брови, мила /жити, брови, мила/;

і, ы — дуже рідко й непослідовно вживано як «и»: ты (частіше — ти) /ти/, заніе /заниє/, ляхъ поганій /лях поганий/;

замість апострофа вжито ъ: пробъе, въеться, степъю /проб’є, в’ється, степ’ю/;

ъ не вимовляється, його вжито за традицією;

у деяких словах замість «щ» ужито ш (можливо для позначення твердості цього звука): шось, шо, вишче /щось, що, вище/.

Молоди́къ, 1843

Літери и, е, ё, ъ — як у збірнику «Снjпъ»; ы вживано значно частіше, але непослідовно (переважно там, де й у російських словах), відтворюючи той самий звук, що й українське «и»;

 

  1. Важливо пам’ятати, що українське «и» — це звук, середній між «ы» та «і», й залежно від розташування у слові тяжіє до тієї чи іншої літери.