Не покрила божа пам'ять
Людські муки сміхом.
Зашуміла гай-діброва,
Гуде полем чутка:
Мине панство і підданство.
Буде воля — й хутко.
Буде воля, шматок поля
І своя хатина.
Звеселилась неволенька,
Як мала дитина.
Пішов гомін дорогами
І по бездорожжі,
Й понад Дніпро, й поза Дніпро,
І по Запорожжі.
Поніс вітер темним лісом,
Буря густим гаєм,
Тиша степом, роздолами,
Аж в небі лунає.
Звеселилась неволенька:
Будем в щасті жити:
Будем мати свою хату
І жупани шиті.
А як вийдем на роботу, —
Своя нива — море;
Своє жнемо, своє сієм,
Своє собі о́рем;
Своє собі на тік звозим,
Своє помолотим;
Своє зерно, хліб печений,
Свої околоти;
Своє триння і солома,
Своя стерня в полі.
Своя праця, свої гроші —
Карбованці голі…
Задзвонили напровесні,
Прочитали волю[1],
