образки сьвятих на своїм столику, а вікно стояло на розстїж отворене.
— Пан Сімон часто журив ся тим вікном, — докинув і від себе молодший учитель Міньо, — і рад був перенести хлопця десь до иньшої кімнати. Він усе доконче поручав йому замикати віконницї. Але здаєть ся, що хлопчина не все сповняв те порученє.
І духовні тимчасом повиходили з кімнати. О. Филип, поклавши ґазету і взірець калїґрафії на столї, не мовив анї слова, а тілько придивляв ся та прислухував ся і з особливою увагою слїдив за кождим словом, кождим рухом Марковим, а брат Фульґенцій не переставав розсипати ся жалібними промовами. Нарештї промовив Єзуіт, що, бачилось, хотїв вичитати щось із очий молодого вчителя:
— То ви думаєте, що се міг зробити якийсь нічний волоцюга, що бачучи хлопця самого влїз вікном?
Марко похопив ся не висловлювати ніякої догадки.
— О, я не думаю нїчого, се вже річ суду, шукати та винайти винуватого. А в тім — ліжко не рушане, а хлопець був у самій сорочцї, значить, очевидно збирав ся йти спати. Се велїло би догадувати ся, що злочину доконано зараз по десятій. Візьмім так, що хлопець іще чверть години, а що найбільше пів години забавляв ся образками. Тодї бачучи, що хтось чужий влїзає до нього, був би мусів кричати і хтось мусїв би чути його. Ви, панно, не чули нїчого?
— А, нїчогісїнько! — відповіла вчителька. — Коло пів до одинацятої я лягла спати. Скрізь довкола було тихо й спокійно. Потім аж коло першої наслїдком бурі я пробудила ся.
— Сьвічка лиш троха надпалена, — мовив далї Міньо. — Значить, очевидно вбійник загасив її, заким назад вилїз вікном. А вікно лишив зовсїм відчинене, так як його застав.
По тім ствердженю, що, бачилось, підпирало здогад про нічного волоцюгу, який кидає ся на свою жертву й дусить її, настала коротка мовчанка серед малої купки людий, що тремтячи та пригноблені стояли тут разом. Нїхто не хотїв висловити якийсь догад, кождий гнув у собі свої думки про всякі неймовірні та неможливі випадки. Бурмістра й жандармів усе ще не було. Нарештї о. Филип запитав:
— А пан Сімон хиба виїхав куди?
