„І справдить молитву нашу.
Слів тепер у нас немає.
Але Бог у кожнім серцї
Ось які слова читає:
„Дай нам Боже, щоб за ката
Ми вже більше не молились,
Щоб і тїлом і душею
Всї ми вільними зробились.
„А найперше дай, щоб згинув
Інквізитор наш великий,
Та щоб більше не було їх
Нинї, присно і во віки!“
І „амінь“ — шибнуло зразу
З грудий цїлої громади.
Та юнака вже вхопили
Вірні слуги Германдади,
І скарали: покотилась
Голова його відтята, —
Але вже тепер ми знаєм,
Як моливсь Мадрит за ката.
16 марта 1901.
В. Сивенький
Часо́м, на прохо́дї, весною,
Як листє розвєть ся зелене,
Щось шепче невпинно до мене,
Що ми ще стрінем ся з собою.
„Диви ся, лиш добре диви ся
І прямо ступай перед себе!
Не тут — то стрінете ся в небі,
Тому ти пе плач, не жури ся!“
Часо́м, на прохо́дї, в городї,
Де рожі цвитуть і лїле́ї,
Або́ у тїнистій алєї,
В вечірній, лїтнїй прохолодї —
Помежи чужою юрбою
На хвилю стрінувсь я з тобою.
Присяг би, що виджу ті ли́ця,
Блїді, наче сяєва ночи,
Що виджу ті губи, ті очи
Глубокі, мов чарів криниця,
Присяг би — як путник в Сагарі,
Що видить оазу… на хмарі.
Часо́м, у вечірну годину,
Як сонце зайде́ і як ро́си
Упадуть на сьвіжі покоси,
Як склонять ся цьвіти в долину,
Як з вітром похилить ся колос —
Здаєть ся, що чую твій голос.
Здаєть ся, що чую те слово,
Як квітка пахуче, пещене:
„Верни ся мій милий до ме́не,
А жити пічнемо на ново!“
Як срібло, так слово те ллє ся:
„Верни ся, верни ся, верни ся!…“
А як засну, то в тихім снї,
Мов ли́вна, незбагнута мрія,
І мов нездїйснена надїя —
Часо́м являєш ся менї.
В руках сталевий меч несеш,
Двосїчний, острий меч розлуки,
Й раниш ним білі свої руки
І кров з тих рук як дощ трясеш.