пролетаріату. Ті, хто працюють на будь-якому підприємстві, мають бути здатні безпосередньо впливати на рішення, що стосуються того, яку роботу слід виконувати, як її здійснювати, хто ними керуватиме і якими мають бути матеріальні винагороди.
Отже, югославська система виступає швидше як пряма, а не представницька економічна демократія. В умовах другої влада здійснюється від імені трудящих, можливо, для їхнього блага, та безпосередньо не враховуючи їхньої думки. Таким чином, приклад Югославії — справді соціальне нововведення. У практиці його впровадження постали численні труднощі, проте експеримент тривав. Напевно, швидше має місце щире прагнення створити нову соціальну модель, ніж просто використати набір гасел, аби організувати народну підтримку нового політичного режиму. Ця модель стимулювала виникнення ідей та здійснення експериментів (хоча й в істотно різних формах) щодо участі робітників в управлінні підприємствами у країнах вільного підприємництва і розподільчого соціалізму.
Перша ознака ринкового соціалізму — життєздатність, що є основним мотивом і критерієм, за яким оцінюється діяльність підприємств. Однією з основних спонук робітників до праці має бути забезпечення життєздатності свого підприємства. На підприємстві слід створювати певні надлишки (прибутки) для майбутніх інвестицій, технологічних нововведень і розширення виробництва. Для блага народу необхідно також максимізувати випуск продукції. З вищеназваними ознаками пов'язані певні труднощі, зокрема: для ідеї соціалізму характерні служіння суспільним потребам і підготовка базису майбутнього матеріального достатку. Кожне підприємство повинне діяти відповідно до потреб загального блага, що відтворені у пріоритетах, планах і директивах уряду. Разом із тим треба приділяти увагу підтриманню ефективності й прибутковості підприємства, щоб забезпечити його життєздатність — іншими словами, ним слід управляти відповідно до ортодоксальних критеріїв капіталізму. Складність схрещення соціалістичних цілей і капіталістичного механізму породила законодавчі обмеження автономії підприємств і застосування політичного та ідеологічного тиску на них із використанням партійних і урядових важелів.
За своєю природою власність на більшість засобів виробництва колективна. Робітники підприємства не мають права
