Несподівано він продовжив: “У 1946 році було започатковано першу Міжнародну школу з менеджменту в Женеві”.
З усмішкою я сказав: “Чудово, що у Радянському Союзі це вважається важливою подією. Так сталося, що я є директором цієї школи”.
Очі Кудровського спалахнули від задоволення й полегшення, він повернувся до моєї племінниці й сказав: “Марусю, тепер у тебе буде новий дах”. Потім я дізнався, що в її хаті протікав дах і вона вже довго благала Кудровського виділити матеріали, щоб його полагодити, але їй постійно відмовляти. Дізнавшись, що я є директором відомої школи, він миттю вирішив, що тепер племінниці можна замінити дах.
Щасливі й задоволені ми продовжили святкування аж до пізнього вечора. Коли прийшов час від'їжджати, Кудровський, голова районної ради та наші родичі вирішили провести нас за десять кілометрів до кордону коропецьких земель та лісів. Там вони зупинилися, витягли пляшку українського шампанського, кошик із закусками, застелили скатертиною капот нашої машини і ми випили кілька останніх келихів, заспівали “Многая літа” й зі сльозами на очах розпрощались. Ми вирушили в напрямку Бучача. Було близько дванадцятої години, ніч була дуже темна. Я напрочуд добре орієнтувався, коли потрібно повертати праворуч чи ліворуч, адже наш водій дороги не знав. Востаннє я був у Коропці 1943 року. Тепер був 1971-й. Якимось дивом у моїй пам'яті зберігся кожен кілометр тієї дороги.
За три кілометри до Бучача дорога пішла стрімко вниз і я зрозумів, що ми поблизу будинку, в якому мешкав з 1930 р., він був нашим аж до того часу, коли батько залишив його у 1944-му. В ті часи дорога, що проходила біля нашого будинку, була дуже вузька й кручена. Ми ж їхали по рівній та широкій. Я не міг нічого побачити в темряві. В цей час назустріч нам повільно їхала на гору вантажівка, ми зупинили її і я запитав водія: “Колись тут неподалік мешкала родина Гаврилишиних”. Він сказав: “Звичайно, будинок і досі там. Він ліворуч від вас десь за 60 метрів звідси”. Я вирішив відвідати будинок, ми пройшли до нього і постукали в двері. У СРСР стук серед ночі міг означати загрозу арешту та заслання до Сибіру. Тому я швидко пояснив наляканим хазяям, що жив у цьому будинку з 1930 по 1944 роки. Вони одразу сказали: “В такому разі, це ваш дім і ви можете забрати його назад, коли забажаєте. Він ваш, а не наш”. Це було дуже зворушливо, однак я запевнив, що не хочу забирати будинок. Від тих людей довідався, що родина, яка мешкала за дві хати від нашої і була депортована до Сибіру в 1940 році, якраз коли я ховався в їхній стайні, повернулась. Я швидко пішов до
