дерево на острові, щоб ніде було лісу взяти. Острів і так був голий, а тепер сонце його так пекло — що перебувати на ньому з кожною дниною небезпечніш та страшніш ставало. Тут чоловікові і двом його товаришам спало на думку використати те дерево, з якого були побудовані їхні намети. Раз увечері вони відпливли, сидячи на кількох поганеньких деревинах, зв'язаних сухим гіллям. Вітер гнав їх до берега. На самім світанку їхній непевний плавник ударився об мілину так сильно, що деревини порозсипались, і вода їх забрала. Троє нещасних утікачів залишились на піску; вода доходила їм до пояса, а один занурився по самі вуста, отже товаришам довелося витягати його на мілину. Нарешті їм пощастило дістатися до скелі, де насилу знайшлося стільки місця, щоб сісти втрьох. Як зійшло сонце, вони побачили перед собою берег, низку скель, що закривали частину обрію. Двоє втікачів уміли пливати і рішили допливти до тих скель; вони воліли негайно потопитись, аніж довго мучитись і вмирати на самотньому рифі. Ці двоє обіцяли товаришеві, що як їм пощастить допливти до берега й дістати там човна, то вони припливуть за ним.
— А, тепер я знаю! — скрикнула Поліночка, плескаючи в долоні. — Оце воно й є, ця історія за пана, що його тварини з'їли!
— Їм пощастило дістатися берега, — провадив далі Фльоран. — Але виявилося, що то пустеля, де нема людей. Вони розшукали човен аж на четвертий день. Коли втікачі повернулись до рифу, то побачили, що їхній товариш лежить на спині з об'їденими руками й ногами, з обгризеним лицем; краби кишіли в животі мерця, і шкіра на ньому підіймалась, наче передсмертний хрип іще стрясав цим напівзнищеним, свіжим трупом.
Шепіт огиди вихопився в Лізи й Оґюстіни. Леон, готуючи кишки для кров'яної ковбаси, зробив гримасу. Кеню покинув робити, глянувши на Оґюста, якого занудило. Тільки мала Поліна реготалась. Той живіт, повний ситих крабів, якось дивно ввижався серед цієї кухні, домішуючи підозрілі запахи до аромату сала з цибулею.
