пасучи ввесь час очима Фльорана, мов дуже дивуючись з його історії, мусів трошки вступитись. Він це зробив з великою неохотою, тоді скрутився і вуркотів, поводячи носом у бік м'яса.
Тим часом Ліза просто не могла заховати свого подиву і почуття огиди. Риж з гробаками та смердюче волове м'ясо, звичайно, видавалися їй поганню неймовірною, що плямувала тих, хто те паскудство їв. На її гарнім спокійнім обличчі, в її роздутій шиї відбивався невиразний жах до цього чоловіка, що сидів тепер навпроти неї, а колись їв такі огидні речі.
— Що й казати, погано там було жити, — провадив далі оповідач, забуваючи про маленьку небогу й дивлячись на велику каструлю. — Щодня нова наруга, вічний гніт, жодної справедливости, призирство до милосердя людського… Все це дратувало в'язнів. Вони поволі згаряли у вогні хоробливої лютости. Люди жили, як худоба, якій вічно загрожує батіг. Ці мерзотники хотіли забити в людині людину… Цього не можна забути, ні, це неможливо! Такі муки заголосять колись, вимагаючи помсти.
Фльоран говорив усе тихше, і шипіння сала в каструлі приглушило його слова трісканням кип'ячого фритюра. Проте, Ліза ясно розчула останні слова і злякалася виразу невблаганної ненависти, що з'явився на обличчі її дівера. Вона подумала, що він лицемір і тільки про людське око вдає плохенького.
Та глухий тон Фльорана дуже сподобався Поліні. Вона всидіти не могла на кузеновім коліні, захоплена його оповіданням:
— А чоловік? А чоловік? — пошепки допитувалась вона.
Фльоран глянув на дівчатко, опам'ятався, і знову на його лиці з'явилася журлива посмішка.
— Чоловік, — відповів він, — не був задоволений з того життя на острові. В нього була одна думка: втекти, перепливти море, добитися до берега, що трошечки білів на обрії в погоду. Та це було не так легко. Насамперед треба було судно збудувати. Інші в'язні вже колись тікали, тому наказано було вирубати все
