запахом смаженої цибулі. Оґюст готував на блюді шматочки сала, а сікач у Леона стукотів іще швидше, часом шкрябаючи стіл, щоб зібрати до купи м'ясо, яке вже перетворювалося на м'яке тісто.
— Коли корабель приплив, — казав далі Фльоран, — чоловіка відвезли на острів, що називався «Чортів острів». Він опинився там з іншими товаришами, також вигнанцями з рідної країни. Всі вони були страх які нещасні. Спочатку їх, як і всіх інших каторжних арештантів, примушували до роботи. Жандар, що їх пильнував, перераховував висланців тричі на день, щоб переконатися, чи не втік котрий. Але згодом їм дали волю робити, що хочуть, тільки на ніч замикали у великій дерев'яній хаті, де арештанти спали в гамаках, підв'язаних до двох бантин. Ще до року вони вже ходили босі, а одежа так порвалася, що тіло світилося. Арештанти побудували собі дерев'яні намети на захист від гарячого сонця, бо воно в тій країні все випалює. Але намети не могли їх захистити від москітів. Москіти так їх кусали, що все тіло в них попухло, взялось болячками. Багато дехто не витримав того й помер; а інші так пожовкли, висохли від журби і пообростали, що шкода було дивитись.
— Оґюсте, давай сало! — крикнув Кеню.
Взявши подане блюдо, він почав обережно насипати накришені кусочки в каструлю, відділяючи їх кінцем ложки, щоб не позлипалися. Сало топилося. Ще густіша пара йшла від плити.
— А що їм давали їсти? — питалася зацікавлена Поліночка.
— Їм давали риж із гробаками та смердюче м'ясо, — відповів Фльоран, якому уривався голос. — Доводилось вибирати з рижу гробаків, тоді тільки можна було їсти. Як м'ясо дуже просмажували, або дуже пропікали, то його ще можна було ковтати, але варене воно так тяжко смерділо, що живіт починав боліти.
— Я б краще погодилася їсти самий хліб черствий, — сказала дівчинка, трошки подумавши.
Леон скінчив рубати начинку, виклав її на блюдо й поставив на великому столі. Мутон, що сидів там,
