заїдала його, піт його заливав і позбавляв сили. Кухня, пекарня й парова машина так розпікали трюми, що десятеро каторжних померли від спеки. Вдень їх випускали партіями по п'ятдесят чоловіка на палубу подихати свіжим морським повітрям, але їх боялись і тому на те вузьке місце, де вони гуляли, націляли дві гармати. Той чоловік дуже бував задоволений, коли наставала його черга йти гуляти, бо тоді він не так пітнів. Він не міг їсти, був дуже хворий. Вночі, коли їм знову надягали кайдани, і підчас бурі, коли він качався по підлозі між своїми двома сусідами, нещасний знемагався; він плакав і радий був, що ніхто тих сліз не бачить.
Поліна слухала з широко розплющеними очима, побожно склавши руки.
— Але ж, — перебила вона його, — це зовсім не та історія про пана, що його тварини з'їли… Це ж інша казочка, кузене!
— Пожди, побачиш, — лагідно відповів Фльоран. — Ми ще дійдемо до того пана… Я тобі розповідаю від самого початку.
— Ну, добре, — погодилась дівчинка щаслива. Проте, вона була замислена, — видко, її стурбувало щось, чого вона не могла сама розв'язати. Нарешті Поліна не втерпіла:
— А що зробив той чоловік? — сказала вона, — за що його заслали так далеко й посадили на корабель?
Ліза з Оґюстіною посміхнулись, раді, що дівчинка така розумна. І Ліза, не відказуючи просто, скористалася з випадку, щоб вичитати дочці мораль. Вона дуже вразила дівчинку, сказавши, що на корабель садять і дітей, коли діти неслухняні.
— Тоді, — логічно завважила Поліна, — так йому й треба було, хай плаче вночі.
Ліза знову взялася шити, схилившись над роботою. Кеню нічого не чув. Він оце тільки нарізав і кинув у каструлю цибулі, яка зашипіла тоненькими, дзвінкими голосочками, немов цвіркуни, що виніжуються в теплім місці. Пішов приємний запах. Каструля, коли господар занурював у неї великого дерев'яного полоника, починала кипіти ще голосніш, наповнюючи кухню сильним
