жева, з червоними нігтями, виступала з білого нарукавника. Кеню хитав головою на знак згоди. Настала мовчанка. Леон усе стукав сікачем по начинці. Поліна була замислилась якусь хвилинку, тоді знову полізла на коліна до кузена, примовляючи своїм дзвінким голосочком:
— Слухай, кузене, розкажи мені казку за того пана, що його тварини з'їли!
Видко, розмова про свинячу кров призвела на пам'ять дитині «того пана, що його тварини з'їли». Фльоран спочатку не зрозумів і запитав, що це значить. Ліза засміялася:
— Вона хоче послухати історію того нещасного, знаєте, що ви розповідали колись увечері Ґаварові? Поліна тоді чула цю історію.
Фльоран раптом дуже споважнів. Дівчинка взяла на руки товстого рудого кота, посадила його кузенові на коліна, кажучи, що Мутон також хоче казочки послухати. Але Мутон скочив на стіл. Він там усівся, підкулив лапки, вигнув спинку і поглядав на високого сухорлявого гостя, що ось уже два тижні був, мабуть, для нього великою загадкою. Тим часом Поліна сердилась, тупотіла ніжками й вимагала казки. Побачивши, що вона капризує, Ліза сказала Фльоранові:
— Та розкажіть їй, будьте ласкаві, що вона просить, аби вона дала нам чистий спокій.
Фльоран іще хвилинку помовчав, втопивши очі в підлогу. Нарешті він поволі підвів голову й подивився на обох жінок, схилених над шитвом, та на Кеню з Оґюстом, що готували каструлю варити ковбаси. Газ ясно горів, тепло від плити було таке приємне, все сало на кухні блищалося, навколо панував добробут безтурботного перетравлювання їжі. Тоді втікач посадив маленьку до себе на коліна й заговорив, сумно посміхаючись до дитини:
— Був собі один бідолашний чоловік. Його заслали далеко-далеко, за море… На кораблі разом з ним їхало чотири сотні каторжних. Він мусів п'ять тижнів жити разом із цими розбійниками, одягатись, як і вони, в грубу парусину, їсти з ними з однієї миски. Нужа
