повіяв у критім переході. Втікач трохи заспокоївся і вже не так вагався внутрішньо, коли холоднеча примусіла його застібнути сурдут. Вітер виганяв з його одежі масні пахощі ковбасні, що розслабляли худого зайду.
Повертаючи до себе, Фльоран зустрівся з Кльодом Лянтьє. Маляр потопав у своїм зеленкуватім пальті; він говорив придушеним голосом і був лютий. Відразу почав він лаяти малярство; казав, що це собача робота, присягався, що ніколи в світі пензля не візьме до рук. Сьогодні він штовхнув ногою й подер етюд, що писав з тієї негідниці Кадіни.
Кльод зазнавав таких вибухів гніву митця, який розуміє своє безсилля втілити у сталих життьових картинах ті образи, що носяться в його уяві. В такі хвилини для Кльода Лянтьє все на світі було байдуже; він тинявся вулицями, все бачив у темнім світлі й чекав на завтрішній ранок, як на своє воскресення з мертвих. Взагалі він казав, що ранками буває веселий, а надвечір йому моторошно. Кожен його день був одним довгим шаленим зусиллям. Фльоран не пізнавав у ньому безтурботного хлопця, що нипав ночами по Новому Ринку. Вони вже не раз зустрічалися в ковбасні. Кльод знав історію втікача, потиснув йому руку й сказав, що він добрий хлопець. Та проте він рідко коли відвідував Кеню.
— А ви все в моєї тітки сидите? — закинув Лянтьє. — Не розумію, як ви годні висидіти серед тих переварів. Адже там смердить! Як я в них годину посиджу, то наче на три дні наїмся. Даремно я поліз до них сьогодні рано. Це мені й етюд зіпсувало.
Потому, ступивши мовчки кілька кроків, він почав знову:
— Ну й люди ж! Такі здорові, що аж шкода їх. Я був хотів написати з них портрети, та мені ніколи не вдавалися ці круглі обличчя без кісток… Ну, та тітка Ліза ніколи не шваркне ногою своєї каструлі. А я, дурний, порвав чоботом голову Кадіни! Тепер, як пригадую собі, то вона може й не погано була написана.
Вони розбалакалися за тітку Лізу. Кльод сказав, що
