— Та посада добра, — ухилився він.
Знову настала ніякова павза. Фльоран нарешті сказав:
— Облишімо це, прошу вас. Моя думка незмінна. Я почекаю чогось іншого.
— Ви почекаєте, — підхопила господиня, втрачаючи терпіння.
Дві рожеві плями спалахнули на її лицях. Вона стояла, із своїми широкими клубами, що випинались під білим фартухом, і стримувалася, боячись, що ось-ось зірветься з язика якесь різке слово. Але до крамниці зайшла нова людина, і це не дало її гніву вибухнути. Це завітала мадам Лекер.
— Чи не дасте мені з півфунта різної ковбаси по п'ятдесят су за фунт? — запитала вона.
Спочатку мадам Лекер удала, наче не помічає, що тут сидить її зять; згодом вона мовчки кивнула йому головою.
Клієнтка оглядала всіх трьох чоловіків від голови до ніг, мабуть, сподіваючись вивідати їхній секрет по тім виразі, з яким вони чекали на її відхід. Вона відчувала, що стоїть їм на перешкоді, і це робило її ще незграбнішою, ще кислішою, в її обвислих спідницях з довгими, неначе павучі лапи, руками, які ця непоказна дама ховала під фартух. Вона ввесь час кахикала.
— Ви застудилися, чи що? — запитав Ґавар, якому не подобалася мовчанка.
Мадам Лекер відповідала байдужим «ні». Натягнена на вилицях шкіра була червона, як цегла, а її повіки, запалені від унутрішньої гарячки, доводили, що в неї печінка хвора від постійного заздрісного роздратовання. Мадам Лекер повернулась до прилавку й стежила за кожним рухом Лізи, яка відпускала їй товар, недовірливим оком покупця, переконаного, що його хочуть обманити.
— Не кладіть мені мізковой ковбаси, — казала вона, — я її не люблю.
Мадам Кеню, узявши тонкий ніж, нарізувала ковбасу. Вона перейшла до шинки, копченої й маринованої, краяла тоненько, трошки зігнувшись і дивлячися на
