чайно, потурбувалась про це, і, доки ви лежали нагорі хворий, по змозі склала опис реманенту. Бачите, тут усе згадано; я копалася в наших старих рахівничих книжках, згадувала, що могла; читайте ж голосно, а я вам буду давати пояснення, яких ви зажадаєте.
Фльоран нарешті посміхнувся. Його зворушила ця простодушна, наче цілком природна, чеснота. Поклавши папірець з рахунками братовій на коліна, він узяв її за руку і сказав:
— Ліза, мила, я радий, що ваша справа добре йде, але не треба мені ваших грошей. Спадщина належить братові і вам, бо ви ходили за дядьком, доки він не помер… Мені нічого не треба, і я зовсім не хочу псувати вам ваших торговельних справ.
Ліза настоювала, навіть нагнівалась, тим часом, як її чоловік стояв мовчки і стримувався, кусаючи ніготь на великому пальці.
— Але ж, — казав, сміючись, Фльоран, — якби дядько вас почув, то він ладен був би з того світа повернутись і забрати ці гроші. Не любив мене покійник!
— Ага, так, так, він тебе не любив, — промурмотів Кеню, що вже не міг більше витримати.
Проте, Ліза обстоювала своє. Вона казала, що не хоче тримати у своїм бюрі чужі гроші, що це для неї мука, що вона не могла б жити спокійно з цією думкою. Тоді Фльоран, знову жартуючи, запропонував їй вкласти його гроші до своєї ковбасні. Проте, він не відкидав їхньої матеріяльної допомоги. Напевне, йому не вдасться скоро знайти роботу. Та й виглядає він досить таки непристойно і насамперед мусить одягнутись.
— Та хай йому біс! — скрикнув Кеню, — у нас і житимеш, і харчуватимешся, і купимо тобі все, що треба. Це вже звісно… Та невже ж ми б покинули людину на вулиці!
Він зовсім зворушився. Йому було навіть трохи соромно, що він спочатку налякався віддати разом такі великі гроші. Кеню почав жартувати, казав, що він добре відгодує Фльорана, це вже його в тім голова. Фльоран тільки злегка кивав головою. Тим часом Ліза
