Це вперше вона його так назвала. Взявши списаний аркуш, Ліза казала далі:
— Дядько ваш Ґрадель помер, не залишивши заповіту. Ви з братом були єдині спадкоємці, тепер ми повинні віддати вам вашу частку.
— Але я ж нічого не вимагаю! — скрикнув Фльоран. — Мені нічогісінько не треба.
Кеню, мабуть, не знав про жінчині наміри. Він трохи зблід і з досадою глянув на неї. Він щиро любив свого брата, але ж чи треба було накидати йому дядькову спадщину? Та ж іще був час, і спішитись не було чого.
— Я добре знаю, милий Фльоране, — говорила Ліза, — що ви повернулись не на те, щоб вимагати вашу частку, але в грошових справах треба бути акуратним і краще кінчити з цим тепер таки… Капітал вашого дядька становив вісімдесят п'ять тисяч франків, і я записала на вашу частку сорок дві тисячі п'ятсот франків. Ось вони.
Вона показала йому цифру на аркуші паперу.
— На жаль, не так легко оцінити крамницю, реманент, товар, клієнтуру. Я оцінила, як могла, на мою думку досить високо… В мене вийшло п'ятнадцять тисяч триста десять франків. Отже, вам припадає з цього сім тисяч шістсот п'ятдесят п'ять франків, а всього п'ятдесят тисяч сто п'ятдесят п'ять франків. Будь ласка, перевірте.
Вона ясно вимовляла цифри і простягнула йому аркушик паперу, який він мусів узяти.
— Але ж, — скрикнув Кеню, — дядькова ковбасня не могла коштувати аж п'ятнадцять тисяч франків. Я й десяті не дав би за неї, ніяк би не дав!
Жінка нарешті дратувала його. Не можна ж бути такою вже занадто чесною! І чого вона заговорила про ковбасню? Хіба Фльоран її питав? Аджеж він і сам сказав, що нічого йому не треба.
— Ковбасня коштувала п'ятнадцять тисяч триста десять франків, — спокійно повторила Ліза. — Ви розумієте, дорогий Фльоране, що нам не варто звертатись у такій справі до нотаря. Ми самі поділимося, раз що ви воскресли з мертвих… Коли ви повернулись, я, зви-
