ніжноблакитний репс не линяв на сонці. Далі була опочивальня. Ця єдина жила кімната, з меблями червоного дерева, була дуже комфортабельна; надто заслуговувало на подив ліжко зі своїми чотирма матрацами, чотирма подушками, товстим шаром ковдр і пуховою периною. Це ліжко без просипу спало, наче пузатий гладун у задушливім алькові. То була постіль тільки на те, щоб спати. Дзеркальна шафа, стільці з гіпюровими покрівцями давали тон буржуазної пишноти, акуратної і солідної. На лівій стіні, по обидва боки каміна, де стояли мідяні вази з ритованими на них пейзажами й годинником, на якому золочений Ґутенберґ стояв, замислившись і заклавши палець у книжку, висіли два олійні портрети Кеню та Лізи, в прикрашених овальних рямцях. Кеню посміхався, а Ліза мала надзвичайно пристойний вигляд. Обидва були в чорному, прилизані, ніжнорожеві й значно прикрашені. Триповий килим, на якому розетки перемішувалися з зірками, лежав долі. Коло ліжка простяглась пухната доріжка з довгих смуг крученої шерсти — плід терпіння й працьовитости вродливої ковбасниці, що сплела її на дротах, сидячи за касою. А що найбільше притягало увагу серед усіх цих новеньких речей, так це велике бюро коло стінки праворуч, квадратове, присадкувате. Його підновляли палітурою, та мармурові прикраси вже давно облупились, а червоне дерево від старости потріскало. Ліза схотіла зберегти цей стіл, що понад сорок років служив дядькові Ґраделеві. Вона казала, що він їм має принести щастя. А справді, він мав вічні залізні закріпи, наче справжні колодки у в'язницях, і був такий засадний, що його не можна було з місця зрушити.
Коли Фльоран і Кеню зайшли до кімнати, Ліза сиділа за відкинутою дошкою бюра й писала, виводячи великі, дуже чіткі, заокруглені цифри. Вони сіли. Здивований Фльоран розглядав кімнату, портрети, годинник та ліжко.
— Ну! — сказала нарешті невістка, совісно перевіривши цілу сторінку рахунків. — Слухайте… ми повинні скласти вам звіт, милий Фльоране.
