надії. Але місяці минали один по одному. Фльоран блукав по голяндській Ґвіяні і боявся писати, сподіваючися колись таки повернутись до Франції. Нарешті, Кеню поплакав за ним, як за небіжчиком, з яким навіть не довелося попрощатись. Ліза не знала Фльорана. Вона завжди знаходила добрі слова, щоб потішити чоловіка, коли той починав журитися при ній. Вона примушувала його розказувати в сотий раз про свою молодість, описувати велику кімнату на вулиці Ройє-Коляр, пригоди того часу, коли Кеню брався до різних професій, та як він, одягнений біло, варив різні присмаки, посміхаючись до чорного Фльорана. Жінка спокійно слухала його з поблажливістю безмежною.
І ось раптом серед цих поміркованих радощів, що давали такі добрі плоди, Фльоран звалився до них одного вересневого ранку, коли Ліза вигрівалася на сонечку, а Кеню, ще заспаний, ліниво пробував пальцем перетоплений учора смалець.
Уся ковбасня схвилювалася. Ґавар доконче хотів, щоб родичі сховали «вигнанця», як він пишно називав його, трохи роздуваючи лиця. Ліза, блідіша й поважніша, ніж звичайно, повела нарешті Фльорана на п'ятий поверх, де запропонувала йому кімнату їхньої продавниці. Кеню нарізав хліба й шинки. Але Фльоран майже не міг їсти, його зав'ялило, голова йому запаморочилась. Він ліг у ліжко і відлежав п'ять днів непритомний; у нього починалась нервова гарячка; на щастя, енерґійними заходами її вдалося припинити. Коли він опритомнів, то побачив біля себе Лізу; молодичка нечутно розмішувала в чашці якесь питво. Коли він хотів їй подякувати, вона казала йому мовчати, вони ще матимуть час про це говорити. За три дні хворий уже підвівся. Тоді одного ранку Кеню прийшов до нього нагору і сказав, що Ліза чекає на них у своїй кімнаті, на першому поверсі. Там Кеню займали маленьке приміщення з трьох кімнат і невеличкої комірчини. Спочатку треба було перейти порожню кімнату, де стояли самі стільці, потім невеличку вітальню, де меблі, сховані під білими чехлами, тихенько дрімали в півтемряві, бо заслонки завжди були спущені, щоб
