бота їм не до смаку, вони не хочуть надриватись на роботі й тим укорочувати собі віку.
— Чуєте, — додавала Ліза в такі хвилини щирої розмови, — тут, у Парижі, є мій брат у перших. Ми з ним не бачимось, наші сім'ї посварилися. Він змінив прізвище Маккар на Саккар, щоб забулося деякі події… І ото мені казали, що цей кузен мільйонами орудує. Що з того? Йому й жити нема коли. Він просто вбиває себе: одно в роз'їздах, одно спекулює, вічно мов у пекельному казані. Ну, скажіть, чи може така людина спокійно собі повечеряти? Ми — люди прості, але хоч можемо поїсти до смаку. В нас немає такої мороки. Гроші можна любити, бо з ними добре жити, і цілком природно, що людина цінує свій добробут. Та багатіти тільки для того, щоб багатіти, мучити себе і жодної потіхи не мати, — то я вже волію сидіти, склавши руки. Хотіла б я бачити ці братові мільйони; слово чести, щось не вірю я в них! Нещодавно зустріла Саккара на вулиці, їхав каретою, жовтий-жовтий. І так похмуро дивиться! Як чоловікові щастить, то він не буде такий. Проте, як там собі хоче, а ми волімо придбати сто су, але використати їх для себе.
І справді їм добре жилося. В перший же рік по весіллі народилася дочка. Очам мило було глянути, коли вони сиділи утрьох, такі здорові та задоволені. Хата була, як чарочка, жили щасливо, не надриваючись на роботі, як і хотіла Ліза. Вона яко мога уникала всього, що могло призвести до суперечок і неприємностей, дбаючи, щоб їхні дні мирно минали в цім маснім повітрі, в атмосфері добробуту ситих людей. Це був куточок поміркованого щастя, комфортабельні ясла, де відгодовувалися батько, мати й донька. Тільки сам Кеню часом журився, згадуючи свого бідного Фльорана. До 1856 року він коли-не-коли одержував іще від нього листи. Потім жодної звістки не було; в одній газеті Кеню начитав, що троє арештантів хотіли втекти з Чортового острова, але не дістались до берега і потопилися. В поліційній префектурі, куди він звертався, йому не дали точних відомостей; мабуть, висланого брата вже не було на світі. Проте, Кеню ще мав деякі
