Вони встали, зніяковівши, наче закохані, що вперше згрішили. Ця зім'ята постіль з грішми на ній доводила, що вони впивалися забороненою насолодою при зачинених дверях.
Це було їхнє гріхопадіння. Поправляючи з винуватим виглядом своє вбрання, Ліза пішла до комоди взяти свої десять тисяч. Кеню хотів, щоб вона поклала їх разом із дядьковими 85 тисячами, і зі сміхом змішав гроші до купи, кажучи, що й гроші також повинні одружитись. Було ухвалено, що «скарб» переховуватиметься в Лізи. Коли вона зачинила його в комоді й поправила постіль, вони спокійно спустилися вниз. Тепер вони були чоловік та жінка.
Весілля відбулося за місяць. Мешканці кварталу вважали, що це шлюб цілком, природний і дуже підходящий. Вони трошки знали історію скарбу й дуже вихваляли Лізину чесноту. Адже вона могла взяти собі гроші, нічого не сказавши Кеню. Як вона їх не взяла собі, то, значить, послухалася свого сумління, бо ніхто ж не бачив її в льоху. Ну, і щасливий той Кеню, дарма, що не вродливий: дістав собі жінку-красуню, ще й гроші йому принесла! Захоплення доходило до того, що пошепки казали: «Ну й дурна ж, хіба ж так люди роблять…»
Ліза посміхалась, коли їй на це натякали. Вона з чоловіком жили, як і перше, добрими приятелями, мирно та щасливо. Вона допомагала йому в роботі: місила разом із ним фарш на ковбаси, при чому їхні руки зустрічалися в рубленім м'ясі, нахилялася через його плече, заглядаючи в миску. І якщо вони й червоніли, то тільки від вогню, коли палахкотіло в печі.
Та Ліза була жінка розумна; вона скоро зрозуміла, що це дурне — тримати в комоді дев'яносто п'ять тисяч франків, без жодної користи. А Кеню охоче поклав би їх назад на дно кадуба з солониною, сподіваючися придбати ще стільки саме; тоді вони з жінкою поїхали б у Сюрень, містечко в околицях Парижу, що подобалося їм обом. Та жінка мала інші шанолюбні наміри. Вулиця Пірует була для неї не досить чиста, не відповідала її потребі у свіжім повітрі, яснім світлі, здоро-
