мовляли. Вона залишалася за касою, спиралась на спинку стільця, не поспішаючи, тихенько плела щось на дротах. Він сідав на колоду, де рубали м'ясо, і дриґав ногами, вдаряючи закаблуками об дерево. Вони дуже добре розумілись і балакали за все, а найбільше за кухню, за дядька Ґраделя та за мешканців свого кварталу. Ліза, наче малій дитині, оповідала Кеню різні історії, — вона знала їх чимало, — а надто чудесні легенди, де говорилося за ягняток та янголяток. Коли вона говорила, її голос звучав ніжно, як флейта, а обличчя залишалося таке саме спокійне. Коли заходив покупець, Ліза, щоб не рухатися з місця, просила Кеню передати їй смалець або консерви з равликів. Об 11-ій годині вони знову підіймалися сходами до своїх опочивалень, не поспішаючи, як і вчора. Потім, зачиняючи двері, говорили своїми спокійними голосами:
— На добраніч, мадемуазель Лізо.
— Бувайте здорові, мосьє Кеню.
Одного ранку апоплексія, як блискавиця, забила дядька Ґраделя, коли він готував холодець. Він упав обличчям на стіл, де рубали м'ясо. Ліза не втратила свого спокою. Вона сказала, що не можна залишити небіжчика в кухні й наказала віднести його до маленької кімнатки, де він звичайно спав. Потім вона пояснила слугам, що треба казати, наче господар помер у ліжку, а то покупці будуть бридитися їхньою ковбасою й обминатимуть їх.
Кеню допомагав нести Ґраделя. Він дивувався сам на себе, що не плаче. Потім вони з Лізою поплакали вдвох. Він з братом Фльораном були єдині спадкоємці. Куми з усього кварталу запевняли, що Ґрадель був дуже багатий. А насправді не знайшлося й гроша готівки. Ліза хвилювалась. Кеню бачив, що вона замислюється й оглядається навколо себе, мов би щось загубила. Нарешті, вона вирішила зробити в домі велику чистку, бо, мовляв, ходять різні пльотки за те, як умирав Ґрадель, і треба всім показати, як у них чисто.
Раз по обіді, просидівши години зо дві в льоху, де вона сама вимивала кадуби на солонину, Ліза вийшла звідтіля, щось тримаючи у своїм фартуху. Кеню тоді
