не відчував жодних мук. Вони були собі добрі приятелі. Ввечері вони разом ішли спати. Продавниця жила поруч із темною комірчиною Кеню, в маленькій кімнатці. Вона зробила з неї дуже ясний і затишний куточок, прикрасивши її всюди білими, легенькими заслоночками. Кеню з Лізою на хвилинку зупинялись на сходах зі свічками в руках, балакаючи між собою, доки вкладали ключ у дірку замка. Тоді вони зачинялись, кожен у себе, промовивши по-приятельському:
— Бувайте здорові, мадемуазель Лізо.
— Бувайте здорові, мосьє Кеню.
Кеню лягав спати, наслухаючи, як Ліза порається у своїй кімнаті. Перегорожа була така тоненька, що він міг стежити за кожним рухом сусідки. Він собі думав: «Це вона засуває заслонку на вікні. Чого це їй так довго стояти біля комода? Ну, тепер сіла на стілець, черевики скидає. На добраніч — свічку загасила! Буду і я спати». А як чув, що під нею тріщать дошки на ліжку, то шепотів, сміючись сам з собою: «От чорт, ну, і важкенька мадемуазель Ліза!» Ця думка його тішила, і він нарешті засинав, згадуючи за шинки та свинину, що мав узавтра готувати.
Так тяглося цілий рік. Ані разу Ліза не зчервоніла, ані разу Кеню не зніяковів. Вранці, коли дівчина заходила до кухні під час роботи, їхні руки зустрічались у м'ясній начинці. Часами вона йому допомагала, тримаючи своїми гарними повненькими пальчиками кишку, доки він напихав туди м'яса та сала. Часом вони обоє пробували на язик сирову начинку, щоб знати, чи досить у ній соли та перцю. Ліза завжди вміла дати якусь добру пораду, бо знала, як це робиться на півдні Франції, а Кеню добре вмів використати її рецепти. Часто він відчував її за своєю спиною, коли вона перехилялася йому через плече, заглядаючи в миску, і її повні груди впиралися йому в спину. Вона йому подавала то ложку, то блюдо. Обидва червоніли від вогню. В такі хвилини Кеню ні за що в світі не покинув би перевертати масні куски, а Ліза надзвичайно серйозно обговорювала питання, чи дійшла вже печеня. По обіді покупців бувало мало, і вони цілими годинами роз-
