замучила себе, працюючи на сім'ю. При цьому молода продавниця висловлювала свої думки про обов'язки жінки й чоловіка — такі розумні, такі чесні думки, що Кеню не тямився від захоплення. Він запевняв, що цілком поділяє її думки. А Ліза мала такі переконання, що всі люди повинні самі заробляти на себе, що кожен мусить сам шукати собі щастя, що потурати ледарству великий гріх; а як на світі є нещасні, то тим гірше для ледачих. У цих словах виявлялось яскраве засудження піяцтва та казкового ледарства старого Маккара. Та, мимо того, Ліза була справжньою Маккар, тільки Маккар порядною, розсудливою, логічною у своїй потребі жити в добрі. Вона розуміла, що як хочеш солодко спати в теплі, то мусиш сам собі постелити це м'якеньке ліжко. І ввесь свій час, усі свої думки віддавала дівчина на те, щоб придбати собі оте щасливе ліжко. Ще як їй минуло шість років, вона ладна була цілий день пересидіти тихенько на своїм стільчикові, аби їй увечері дали солоденького пиріжка.
У Ґраделевій ковбасні Ліза й далі жила тим самим спокійним регулярним життям, освітлюючи його своєю прегарною усмішкою. Вона не наосліп прийняла пропозицію старого, а знала, що знайде в ньому чесного опікуна; своїм чуттям людини, якій щастить у житті, вона вгадувала, що в цій темній крамничці на вулиці Пірует її жде добра будучина, за яку вона мріяла, життя, повне здорових насолод, праця без утоми, що несе повсякчас свою нагороду. Вона виконувала обов'язки продавниці з тою самою спокійною ретельністю, як і ходила за своєю добродійкою пошт-директоршею. Незабаром чистота Лізиних фартухів увійшла в примовку в їхньому кварталі. Дядько Ґрадель такий був задоволений з цієї гарної дівчини, що часом, зав'язуючи ковбаси, казав до Кеню:
— Якби мені не шістдесят з гаком, слово чести, наробив би дурниць і оженився б із нею… Та ж така жінка просто скарб при торгівлі!
Кеню ще більше цінував Лізу. Проте, він просто у вічі засміявся сусідові, коли той почав його дрочити, наче він у неї закоханий. Справді, добрящий товстун
