вулиці Кюв'є біля Ботанічного саду. Її чоловік був за директора пошти в Плясані, супрефектурі на півдні. Ця дама дуже скромно жила, маючи невеличку довічну ренту. Вона привезла з Плясана пишне гарне дівча й любила його, як рідну дочку. Ліза ходила за нею завжди спокійна, рівна, лагідна, трохи серйозна; а як посміхалась, то робилася справжньою красунею. Головну її принаду становила та грація, з якою вона дарувала свою нечасту посмішку. Тоді її очі пестили, і звичайна серйозність надавала ще більшої ціни цій несподіваній здатності чарувати. Старенька дама часто казала, що за Лізину усмішку вона рада і в пекло піти. Помираючи від астми, вдова залишила своїй нерідній дочці все, що ощадила, майже десять тисяч франків.
Ліза сама одна пережила тиждень на вулиці Кюв'є; туди й прийшов відвідати її Ґрадель. Він знав дівчину, бо часто бачив її, як вона зі своєю панією приходила до нього на вулицю Пірует. Але під час похорону Ліза йому здалася такою красною, такою пишною, що він аж відпровадив її до самого кладовища. Коли труну спускали в могилу, старий міркував, що ця дівчина в його ковбасні була б скарб. Він розрахував і надумав, що може дати їй тридцять франків платні, харч та кватиру. Коли ковбасник запропонував це Лізі, вона попросила дати їй двадцять чотири години на міркування. А тоді, зранку, вона прийшла із своїм невеличким клунком та своїма десятьма тисячами франків, захованими за корсажем. Минув місяць — і всіх у ковбасні вже скорила її чарівна посмішка, і Ґраделя, і Кеню, і всіх чисто, до останнього хлопчика в кухні. Кеню радий був би для неї до неба плигнути. Як вона посміхалася, то він аж до місця прикипав і сам сміявся з радощів, дивлячись на неї.
Ліза була старшою дочкою подружжя Маккар із Плясану; батько її був іще живий, та вона казала, що він за кордоном, і ніколи не писала до нього. Часом тільки дівчина згадувала зненацька, що її покійна мати була дуже трудяща, і вона сама вдалася в неї. Справді, Ліза в роботі була дуже витривала. Тільки вона додавала, згадуючи за матір, що та добра жінка до смерти
