Фльоран, збурений, бігав по клюбах, вимагаючи викупити цю кров «братерським поцілунком республіканців усього світу». Він зробивсь одним із тих промовців просвітників, що проповідували революцію, як нову релігію, релігію любови та спокутування. Потрібні були грудневі дні, щоб вилікувати його від цієї мрії всесвітньої любови. Він був без зброї, він дав узяти себе, як баран, а з ним поводилися, як з вовком. Коли він отямився від своєї проповіді братерства, то вже вмирав з голоду на холодній кам'яній долівці Бісетрського каземату.
Кеню, що мав тоді двадцять два роки, відчув смертельну тривогу, побачивши, що брат не повертається. Другого дня він пішов шукати його на Монмартрське кладовище, де забиті лежали, вкриті соломою. Вистромлені голови були жахливі. Кеню серце завмирало, сльози сліпили його; він двічі перейшов уздовж лави забитих. Нарешті, коли минув уже цілий тиждень, хлопцеві сказали в поліційній префектурі, що його брат заарештований. Він не мав змоги з ним побачитись, а коли почав доправлятись, щоб дозволили зустріч, то йому загрозили, що також заарештують. Він кинувся до дядька Ґраделя, бо мав його за дуже велику особу й гадав, що той може Фльорана врятувати. Але дядько Ґрадель розлютився; він сказав, що так і слід було зробити, що тому дурневі не треба було лізти, волочитися з тими мерзотниками-республіканцями. Старий додав, що Фльоран однаково мав погано кінчити, бо це було й по фігурі його видко. Кеню зайшовся слізьми. Він не йшов і стояв хлипаючи. Дядькові трохи встидно стало. Почуваючи, що мусить же він щось зробити небожеві, Ґрадель запропонував йому залишитися в себе, в ковбасні. Він знав Кеню за доброго кухаря, а йому потрібний був помічник. Кеню так боявся сам один повернутись до своєї великої спустілої кімнати, що прийняв цю пропозицію. Він залишивсь у дядька ночувати, у якійсь дірі, під самим дахом, де він насилу міг випростати ноги. Тут він не так уже плакав, бо не бачив перед собою порожнього братового ліжка.
