Сторінка:Emile Zola. Tvory. Tom 2. Cherevo Paryzhu (1929).pdf/50

Ця сторінка вичитана

витягти сто су. Раз небіж був такий наївний, що розміняв у дядька сто франків; від тої пори старий вже не лякався так приходу «хлопців», як він їх називав. Та родинні стосунки далі цього між ними не пішли.

Останні роки були для Фльорана повні солодкої та журливої мрії. Він знав усі гіркі радощі саможертви. Вдома він не бачив нічого, опріч ніжности. А поза своєю хатою, з учнями, які принижували його, серед штовханців на пішоходах, бідолаха почував, як його вдача псується. Його незадоволене шанолюбство перетворювалось на запеклу гіркоту. Багато часу минуло, доки він скорився долі і вже покірно терпів страждання людини, негарної, нічим не видатної й убогої.

Бажаючи затамувати в собі вибухи злости, Фльоран віддався ідеальній добрості, почав мріяти про досконалу справедливість та правду. Під цю добу свого життя він зробився республіканцем. Він так «увійшов у республіку», як дівчата, зневірившися в житті, йдуть у манастир. Та, не знаходячи в республіці досить рівноваги та тиші, щоб приспати своє страждання, він утворив собі власну ідеальну республіку. Книжки були йому не до вподоби; вся ця паперова мазня, у якій він жив, нагадувала йому смердючі кляси, кульки з паперу, що жували й кидали на вчителів школярі, нагадували нестерпні тортури довгих порожніх годин. Та ще книжки говорили йому тільки про повстання, будили його гордощі, а він так потребував забуття та миру. Приспати себе, заснути, бачити уві сні, що світ іде до щастя, будувати в мріях республіканське місто, таке, в якому він схотів би жити, — ось на чому Фльоран спочивав, до чого він повсякчас повертався на дозвіллі.

Він покинув читати і брався до книжки тільки годі, як цього вимагала його професія. Фльоран любив гуляти вулицею Сен-Жак, доходячи аж до зовнішніх бульварів, і іноді робив велике коло, повертаючись через Італійську Браму. Підчас цієї гулянки, поглядаючи на квартал Муфтар, що стелився в нього під ногами, Фльоран обмірковував моральні заходи, гуманні закони, які перетворили б оце нещасне місто на оселю щастя.

Коли місяця лютого Париж був заллятий кров'ю,