У великій тиші та безлюдді алеї вози торговців підіймалися до Парижу. Ритмічний гуркіт їхніх коліс луною відбивався від фасадів будинків, що спали обабіч за темною смугою берестів. На Нейльському мості біда капусти й друга з горохом приєдналися до восьми возів ріпи, що спускалися від Нантеру; коні самі йшли, поспускавши голови, своєю лінивою, стриманою ходою, ще повільніше через те, що дорога йшла вгору. Городники, замотавши віжки на руку, спали, простягшися плазом поверх городини, вкриті своїми сірими смугнастими свитами. Газовий лихтар, виринаючи з темряви, освітлював гвіздки на черевикові, синій рукав блюзи, край кашкета, що виступали на тлі пишного розквіту червоних пучків моркви, білої ріпи, темної зелені гороху та капусти. І вздовж дорогою, сусідніми вулицями, спереду й позаду, далеке гуркотіння возів сповіщало про такі самі валки, всенький той довіз, що тягся в сутінку, серед глибокого сну двох годин ранку, заколисуючи темне місто шумом прибуття.
Бальтазар, коняка мадам Франсуа, худобина надто гладка, вів перед валки. Він ішов, напівдрімаючи, помотуючи вухами, аж доки, на височині Льонґшанської вулиці, здригнувшися з переляку, не став як уритий. Решта коней стукнулися головами в задки підвід, і валка зупинилася з ляском заліза та під крики хурщиків, що попрокидались і кляли. Мадам Франсуа, спершися на поперечку воза, серед городини, дивилася ліворуч і нічого не бачила в блідім світлі маленького квадратового лихтарика, який тільки й освітлював, що блискучі Бальтазарові боки.
