бачать перед собою худорляву людину. Навіть кіт, на якому мало шкіра не тріскала від сала, недовірливо поглядав на Фльорана своїми жовтими очима.
— Ти ж почекаєш сніданку, правда? — запитав Кеню. — Ми снідаємо дуже рано: о десятій годині.
В кімнаті чути було сильні пахощі з кухні. Фльоранові пригадалася жахлива минула ніч, його в'їзд до Парижу на городині, його смертельна мука серед повного по вінця ринку, цей безперервний довіз харчів, від якого він оце тільки втік. І він промовив тихим голосом, з лагідною посмішкою:
— Ні, я, бачиш, голодний.
Фльоран почав студіювати в Парижі право, коли його мати померла. Вона жила в містечку Віґані, в Ґарді, й одружилася вдруге з нормандцем на ім'я Кеню, з Івто, що його привіз і залишив на півдні один субпрефект. Він залишився служити в субпрефектурі і вважав, що тут країна дуже гарна, вино чудове, а жінки дуже милі. За три роки по шлюбі він помер від шлункової хвороби. У спадщину жінці цей нормандець залишив опецькуватого хлопчика, дуже подібного до нього самого. Матері й так тяжко було платити щомісяця за свого старшого, ще від першого шлюбу сина, Фльорана. З нього вона мала велику потіху: Фльоран був лагідний, дуже ретельно вчився, здобував перші нагороди. На нього вона поклала все своє кохання, всі свої надії. Можливо, що в цім блідім, худенькім хлопчикові мадам Кеню віддавала перевагу першому своєму чоловікові, який походив з провансальців, лагідних та ніжних, а надто, що той перший чоловік сам любив її до нестями. Може бути, що Кеню привабив спочатку молодицю своєю веселою рівною вдачею, але потім виявилося, що він був надто великий неотеса, надто самозадоволений і надто певний, що найкраще джерело його потіхи — це є він сам. Вона вирішила, що з її молодшого сина — а ще й досі на півдні тримається звичай жертвувати
