сподівався… Я гадав, що ти помер, і ще вчора казав Лізі: «Бідолаха той наш Фльоран»…
Він зупинивсь і крикнув, просунувши голову до крамниці:
— Гей, Лізо, Лізо!
Потім, звернувшись до маленької дівчинки, яка залізла в кут, додав:
— Полінко, та біжи ж за мамою.
Але мала не рушилася з місця. Це була чудова п'ятилітня дівчинка, і її кругле, повне личко було дуже подібне до обличчя красуні ковбасниці. Дівчинка тримала на руках великого жовтого кота, що не пручався й лежав, відкинувши лапи. А вона стискала його своїми рученятами, згинаючися під його вагою, наче боячись, що цей пан, так погано вдягнений, може вкрасти її кота.
Ліза поволі увійшла до кімнати.
— Це Фльоран, це мій брат, — повторив Кеню.
Братова назвала його «мосьє» і поводилася з ним дуже привітно. Вона спокійно оглянула Фльорана від голови до ніг, не виявляючи й тіні непристойної цікавосте. Тільки вуста її склались у ледве помітну зморшку. Ліза стояла на місці й нарешті посміхнулась, дивлячись, як її чоловік стискає брата в обіймах. Але Кеню потрохи заспокоївся. Тоді він звернув увагу на те, який Фльоран худий та обдертий.
— О, бідний мій друже! — сказав він, — але ж ти там не покращав. А я, дивись, який гладкий… Що ти його зробиш!
Він справді був грубий, надто грубий на свої тридцять років. Він не влізався у свою сорочку, у фартух, у білизну; у всьому цьому він був подібний до сповитої опецькуватої дитини. Його голене обличчя розтяглося і з часом почало трошки нагадувати свиняче рило, те м'ясо, в яке занурювалися, в якому жили день при дні його руки.
Фльоран не пізнавав брата. Він сів і поглядав на нього, на красуню Лізу, на крихітку Поліну. Від них усіх віяло здоров'ям — вони були пишні, майже квадратові і просто сяяли. Вони з якимсь здивованням поглядали на нього, з невиразною тривогою товстунів, що
