був би тут, не подихав би серед тої капусти. Надто дратувало його, що він не розпитав маляра за вулицю Пірует. Тепер він був сам один і міг здохнути на бруку, наче загублене цуценя.
Він іще раз підвів голову й почав дивитись на Ринок. Велетенські будівлі палали на сонці; широкий промінь освітлював криту вулицю, перерізуючи масу павільйонів і утворюючи з них немов ясний портик, тоді, як на широкі площі дахів сипався цілий вогнистий дощ. Великий чавунний кістяк топився, синів, являв собою тільки темний профіль на полум'ї сходу сонця. Вгорі засвітилася скляна ряма; ясна крапля котилась до ринви по схилі широких олив'яних аркушів. Ринок перетворився на галасливе місто, обгорнене золотою летючою курявою. Звуки збудження розрослись від хропіння городників, що спали на возах під своїми свитами, до метушливого гуркоту коліс валок з харчами. Тепер усеньке містечко повідкривало свої ґрати; майданці гули, павільйони гуркотіли, дедалі, то все більш здіймали свій голос. І в цю хвилину сукупність цих звуків являла наче маґістральний розвиток тієї музичної фрази, що її зародження Фльоран чув від чотирьох годин ранку, і яка тяглася, поволі розростаючись у темряві.
Праворуч, ліворуч, з усіх боків, верескливі голоси цінувальників на авкціонах додавали вразливі звуки маленької флейти до глухих басів ревища юрби. Морська здобич, продукти молочарства, живність, м'ясо заявляли про себе. Звуки дзвону, лунаючи в загальнім концерті, сповіщали, що відкриваються окремі ринки і приєднують до загальної симфонії свій рокіт.
Навколо Фльорана сонце запалювало городину. Він не пізнавав ніжної акварелі, блідих фарб світанку. Розквітлі пучки салати горіли, гама зеленого кольору вражала силою розкішних відтінків, морква густо червоніла, ріпа немов розпеклась до білого в цій тріюмфальній пожежі.
Ліворуч від Фльорана так само вивантажували вози з капустою. Він підвів очі й побачив ген далеко вози з харчами, що все ще над'їздили з вулиці Тюрбіґо. Море все прибувало. Спочатку він чув, що цей приплив
